Сергій Олександрович Абрамов - Двоє під однією парасолькою

— Де він тепер?

— Поїхав. До Франції, здається. Відразу після революції й поїхав. В нього дочка в нашій гімназії вчилася, тільки на три роки старша.

— В будинку інші господарі, — задумливо сказав Ігор, — святе місце пустим не залишиться.

— Ой, як там гарно! — сплеснула руками Ліда. — Довкола дзеркала, різноколірний паркет, а вже меблі…

— Як ви туди потрапили?

— Махотін бал влаштував, коли дочка гімназію закінчила. І запросили кількох кращих учениць…

— З милості? — грубо запитав Ігор, проте Ліда не образилася.

— Запрошували не з милості. Скоріше жест. Однак почували ми себе ніяково. Чужі все-таки…

— Отож-то й воно, що чужі…

Треба було повертатися додому, на Губернаторську. Мало коли прийде гонець від Пелікана? Вдома сидіти надійніше.

— Тітонька ще не хвилюється? — дипломатично запитав він у Ліди: а раптом вона не нагулялася, раптом їй ще забагнеться походити вулицями рідного міста в товаристві цікавого молодика? Ігор знав, що не помре від скромності…

Проте Ліда відмела його тривоги.

— Та й справді вже час. Ми ж обіцяли недовго. — І знову пожвавилася: — Тут близько. Якраз повз гімназію і там ліворуч. Десять хвилин, і ми вдома…

Дійшли і справді швидко. Ну, затрималися біля гімназії, Ігор належним чином захоплювався сірим казенним будинком, власне — казармою на вигляд. Але Ліді воно — як палац з кришталю. Палац знань.

Поки йшли, випитувала:

— А ви вірші любите?

— Люблю, — це була правда. Міг би ще додати: і багато напам’ять знаю, пам’ять добра.

— А чиї вірші вам найбільше до вподоби?

— Блока.

Здивувалася:

— Хто це?

Ось тобі й маєш! Блока не знає… Хоча, пригадується, не такий вже він і був популярний, так би мовити, в масах. На виборах короля поетів геть програв Сєверяніну.

— А ви, звичайно, перевагу надаєте Сєверяніну?

— Звичайно! Він геній!

— Він й сам цього не приховував. Пам’ятаєте: “Я гений Игорь Северянин, своей победой упоен”.

Стала серйозною.

— Напевне, це нескромно, я знаю…

Вже добре, сама думає, без допомоги улюбленого поета. І не такого вже й поганого, до речі. Не без таланту.

— А Блока знайдіть, почитайте. Ось хто геній. Особливо “Дванадцять”…— Тяжко міркував: вісімнадцятий рік, написана поема чи ще ні? Здається, написана…

— У нас міська бібліотека зачинена, — поскаржилася Ліда. Настрій у неї змінювався залежно від теми розмови. Щойно, коли про Сєверяніна говорили, сяяла від радості. Зараз засумувала: біда, книжки узяти немає де. І знову — очі посміхаються з надією: — Може, ви напам’ять щось з Блока знаєте?

А що? Можна і напам’ять. Наочний урок політосвіти.

— Слухайте…

Читав Ігор непогано, а “Дванадцять” — особливо. Поема ця взагалі для читання благодатна: змінюється ритм, мовні шматки, різні людські характери, тон — від камерного до патетичного. Читав у весь голос, не бентежачись поглядів перехожих, чесно кажучи, здивованих: йде вулицею божевільний, кричить у риму, руками розмахує. Та й кричить щось крамольне, на слух… Краще обійти, обійти, не дай боже, причепиться, а то ще й слухати примусить.

Однак Ігор не помічав їх, не розглядав. Чхати йому на них було. З високої дзвіниці. Він читав і сам слухав музику віршів, як вони лунали тепер у їхньому сучасному часі. І, можливо, в ці хвилини в Петрограді чи Москві сам Олександр Блок читав їх — недавно написані, ще гарячі, живі.

І Ліда слухала немов зачарована. А коли він вигукнув останні рядки — про Христа у білому вінку з троянд, схлипнула навіть, не стрималася.

Вже нащо Ігор чекав суперефекту, але тут розгубився:

— Ви що?

— Шкода… — витерла долонькою почервонілі очі.

— Що шкода?

— Я не знаю. Але відчуття від віршів дуже сумне. Навіть жити страшно.

— Та облиште: життя чудове!.. А вірші сподобалися?

Посміхнулася.

— Дуже! — повторила для підсилення: — Дуже-дуже. Я обов’язково знайду книжку Блока. А почитайте ще що-небудь.

Ігор посміхнувся: ще що-небудь? Будь ласка. Розпочав:

— “И если вдруг когда-нибудь мне уберечься не удастся, какое б новое сраженье ни покачнуло б шар земной, я все равно паду на той, на той далекой, на гражданской, и комиссары в пыльных шлемах склонятся молча надо мной…”

— Хто це написав? — запитала Ліда.

Сказати правду: не народився ще цей поет.

— Так, один поет…

І раптовий ефект:

— Я так і подумала: це ви самі. Ой, як здорово! Ви такий талановитий!

Оце так вскочив у халепу. Сам дурень, не треба було читати завтрашніх віршів. Навіть не завтрашніх — з якогось далекого. Добре, що вже прийшли до будинку. Тема сама по собі завершилася.

А вдома на них чекала неприємність.

Розгублена тітонька Соня, Софія Демидівна, відчинила хвіртку і відразу оголосила:

— До нас з контррозвідки приходили.

Ігор відчув, як знову стало холодно в животі — від неусвідомленого страху. Щось часто останнім часом до нього приходить це соромне почуття. Ну а зараз чому? Чого боятися?

— Чого приходили?

— Про Гришу запитували. Де він, чи давно тут був…

— А ви?

— Що я? Звідки я про Григорія знаю? Він сам по собі, ми самі по собі. Сьома вода на киселі,— повторила вона слова Пелікана.

Старик Ледньов, як і раніше, сидів на дивані-саркофазі. Книжка випала з рук, лежала на підлозі, а він, притулившись скронею до диванної тумби, яка одночасно була і шафою, мирно хропів. Навіть більше того, похрюкував. Знайома картина.

— Він знає? — запитав про Ледньова Ігор.