Святослав Володимирович Логінов - Билиця про казкового звіра

Підриваючи грудки землі, він перший підскакав до єдинорога, хотів щось сказати, але кінь, злякано заіржавши, схарапудився й понісся по полю. Лише неабияка вправність вберегла Раона де Брюша від ганьби й допомогла втриматися в сідлі.

Барон Людвіґ опустив коневі на очі сталевий щиток, але й осліплий іноходець нервово смикав головою й роздував ніздрі, страшачись тягучого чужого запаху, який хвилею накочував від неймовірно величезної туші єдинорога.

Підскакав граф Раон, заледве впоравшись зі своїм скакуном.

— Шляхетні сеньйори, потисніть ваші руки й заприсягніться у дружбі й вічному мирі… — Марія запнулася, забувши придумані заздалегідь слова, й додала вже зовсім не врочисто: — Я вас дуже прошу.

Якусь мить лицарі вагалися, але вигляд єдинорога не давав підстав сумніватися. Монстр стояв, готуючись до удару, гаряче повітря голосно виривалося з грудей, опуклі очі повільно наливалися кров'ю. Лише слабка рука вершниці охороняла зараз життя суверенних владик.

— Так хоче Бог! — мовив фон Оттенбурґ, першим простягнувши руку.

Одна залізна рукавичка брязнула об іншу. Мир був укладений. Заборола правителі не підняли.

Почався другий тиждень свят. Перші сім днів Оттенбурґ гостював у замку Брюш, потім кавалькада лицарів, яка супроводжувала легендарного звіра і його прекрасну господиню, мала перекочувати в землі Оттенбурґів. Від першого дня щоранку безліч люду збиралося глянути на дивну виставу: невисока дівчина в білому платті підходила до чудовиська, вдвічі вищого від найбільшого бика, і втілення Господнього гніву опускалося на коліна, щоб володарці зручніше було сісти верхи. Крім Марії, до єдинорога ніхто не смів підійти, кожен знав, що лише цнотливиця може приборкати велетня і лише їй він підкориться завжди й цілковито.

Піднявшись над юрбою, Марія вимовляла одні й ті ж слова — про те, що люди втомилися від війни, що не треба більше вбивати одні одних і топтати чужі поля. Потім лунав голос отця Антонія, який закликав до покаяння й пожертвувань. Рясно текли мідяки на відновлення постраждалої Ельбаськой церкви. Отець Антоній, що вигадав ці збори, непомітно висунувся на перший план, став немовби пастирем юнки. Його проповіді незмінно збирали юрби віруючих, але вже не лякали їх. Солодким голосом отець Антоній обіцяв швидке пришестя тих часів, коли у світі «буде єдина череда і єдиний Пастир», по-батьківському докоряв, нагадував, як попервах «віруючі були разом і мали все спільне».

Християни зворушувалися й жертвували на поступ громади й майбутній золотий вік. Але частіше просто відверто витріщалися, дивуючись розмірам чудовиська, непомірній його силі, хвилям брудної шерсті, великанському рогові й дивним копитам — не кінським і не подвійним, як у корови, а мовби з окостенілих пальців, щільно притиснутих один до одного.

На арені перед графською цитаделлю під мідний дзенькіт горна билися на турнірах лицарі, військовою доблестю прославляючи вічний мир. Месір Раон налітав блискавкою, із протяжним тріском розщеплювалися списи, і суперник голосно падав на втоптане коло. Барон Людвіґ двічі виїжджав переломити спис зі знатними рицарями з дому Брюшів, але з самим графом не зустрівся, побоюючись за свої роки й сказавши, що мирна клятва не допускає підняти хоча б і легкий спис проти друга.

Здобувши на змаганні лицарський приз, граф де Брюш, як і годиться, підніс його дамі, але не графині й не худющій дружині барона, а грізній наїзниці, покорительці Божого знамення. Уперше нащадок де Брюшів під'їхав до єдинорога без шолома й глянув в обличчя Марії. Здивовано пожував породистими губами й не витримав, сказав:

— Як дивно, зоддаля ти набагато гарніша. Це ж треба, у тебе обвітрене обличчя й вавки на руках. Ти нічим не відрізняєшся від звичайної сільської дівки…

— Я і є сільська, — сказала Марія.

— Так не повинно бути! — твердо мовив граф і, не додавши більше нічого, поскакав геть.

У той же вечір Марії піднесли біле шовкове плаття, у якому вона відтепер показувалася перед народом, парчеві туфлі з вигнутими довгими носаками й золотий гребінь, що сяяв камінням кольору драконячої крові, щоб дівчина скріплювала ним волосся й не носила селянського чіпця, який недоречно спокушає простолюд. Зоддаля Марія почала скидатися на знатну пані.

Єдиноріг же нітрохи не змінився. У присутності Марії він був лагідний і сумирний, а коли залишався сам, слухняно очікував її, але нікого більше не визнавав. Він не нападав, але в його бурчанні чулося щось таке, що відбивало навіть у найбільших відчайдухів охоту наближатися до звіра впритул.

У замку барона й у місті намічалися ті ж свята, що й у графа. Де Брюш, збираючись у дорогу, брав із собою найкращих коней і повен візок легких турнірних списів. Мали бути полювання, бали, бенкети. Готувалися молебні. Отець Антоній хотів навіть їхати вперед, готувати врочисту зустріч, але потім передумав і залишився поруч з Марією.

У середу в другій половині дня правителі зі свитами, супроводжуючи дівчину, прибули в замок Оттенбурґ.

— То що ж ти можеш сказати нового?

— Новин чимало, ваша світлосте. Ми добряче попрацювали в де Брюша. Армія повністю розвалена й воювати не зможе. Народ говорить лише про мир, так що графа можна брати голими руками. На жаль, тепер незайманка прибула до нас, тож уже почала свою руйнівну роботу.

— А ти спокійно дивишся на це?

— Ваша світлосте, дівиця надзвичайно перекірлива, вона вбила собі в голову, що