Юрій Григорович Логвін - Закляття відьмака

ж такі об’яви, як відомо, легковажити не можна. І Олеша подався до монастиря. Хоча знав, що там йому не буде ні хмільного меду, ні солодкого наїдку!.. Боярин Симон жив далеко за містом у старій садибі між горами. Я бачила те місце вже багато часу після татарської навали. Залишилося тільки згарище, заросле ліщиною. Шматки згорілих болонків від світлиці не менш як три, ну, може, два лікті завтовшки! І перепалений тиньк, не менше трьох пальців завтовшки. Міцний, як цегла! Ото було подвір’я! Фортеця! Та не про те мова, а про те, що боярин Симон не знав, як діяти без Олеші. Бо й справді боявся жіноцтва і сам не наважувався побачитись чи подати вістку про себе дівчині. Коли люди часом переходили повз його хутір, то боярин прохав передати лікарю Олеші, аби той прийшов до нього. Люди думали, що бояринові лікар потрібен. Олешу не могли відшукати й присилали інших лікарів. Та боярин на подвір’я нікого не пускав. Кине срібного гроша через ворота і просить знайти Олешу. Щоб поспішив Олеша на хутір до боярина. Та Олеша сховавсь у монастирі, й ніхто не знав, де він. А боярин нудиться, боярин собі місця не знаходить. Цілими днями то коня чистить, то шаблею січе, то сокирою дубові болонки на скіпки рубає. Хто знає, скільки часу боярин дурів, якби тут не трапився Книжник. Прийшов просити срібла на якусь свою потребу. От боярин і вчепився за нього, щоб той йому пісні грав. А Книжник був неабиякий чоловік. Змолоду вчився в монастирі, воював на Ворсклі і кудись за всі світи у Московщину мандрував. Та головне не це, а те, що він умів і книги писати, і малювати, і всяку музику складати, і грати, і, найголовніше, ворожити по Псалтирі. Казали, що саме за ворожіння його вигнали з ченців. Він так — ворожив — розкривав Святе Письмо, а потім дивився людині в очі. І все, що говорив, збувалося. Може, тому люди й боялися ворожити в нього… А боярин Симон попросив його поворожити. Книжник тільки зиркнув і більше боярину в очі не дивився. Сказав, що йому ворожити не буде і нехай не просить! От який був Книжник! Тільки раз подивився — все прочитав.

— Ну, як не бажаєш ворожити, то зіграй мені! Доки душа моя не заспокоїться! — сказав боярин Симон.

— Та на чому я гратиму?

— На козі грай!

— Де ж я її візьму! — відмовлявся Книжник.

— А хто мені в дуду грав до самого Києва? Від Житомира до Києва?

— Ти, господине, чи збожеволів, чи блекоти наївся! — відрубав йому Книжник. Часом був такий гострий на слово, що нікому не вибачав і просто на рожна пер.

Боярин Симон на зухвальство Книжника не відповів нічого. Знітився і промимрив щось про свою комору. Там, мовляв, і гуслі є, і сопілки, і гудки, і бубни.

Поки Книжник наладжував гудок до гри, боярин пішов до студні. Видобув вина і ковбас. І засіли вони удвох з вином та ковбасою. Хліба не було. Хотів Книжник піти до найближчого хутора, що над Либіддю, і хліба там роздобути. Аж раптом боярин висмикнув шаблю і перед носом Книжникові дзись, дзись! І каже:

— Ти що — від мене втекти хочеш?! Чи, може, нечистої сили злякався?

— Тю на тебе, господине! Чого це я маю тікати? Що я на чужім хуторі робитиму?!! Я ж до тебе прийшов срібла позичити на книгу. А нечиста сила є скрізь! І в тебе на хуторі її не більше, ніж десь у шинку чи в печерах!

Звичайно, брехав Книжник боярину. Заспокоював його. Було на хуторі нечистої сили тьма-тьмуща! Чого б інакше Книжник відмовився ворожити боярину? Був він ясновидцем і бачив, що нечиста сила намертво вчепилась у бояринову душу своїми пазурами. Хитромудрий був чоловік і великий проноза. Деякі люди казали, що він і сам з нечистою силою знався. Бо інакше як би таке трапилось? В один і той же день він, чи його подоба, грав у двох шинках до танців воякам. Тільки в однім шинку грав на козі, а в другім на гудку. Той, що грав на козі, певно, був нечистий, бо він грав ляхам-воякам і все їхні танці! Ну скажіть, як справжній Книжник, котрий ходив до Московщини і в Орду, міг би знати лядські танці? А справжній Книжник грав купцям, що повернулись з Орди. Зразу того ніхто не збагнув, а потім поголос пішов серед тих, що по шинках вештаються: нечиста сила об’явилась, їм не дуже вірили, на сміх підняли! Мовляв, понабирались до чортиків та й чесних людей у дурні шиють. Але то тільки був знак, що диявол невидимою силою завітав до міста. Потім все воно об’явилось. Аж наступного року.

А поки що вони удвох сиділи цілими днями, пили вино, їли ковбасу без хліба чи ще там що і все співали та грали пісень… Нехай хто що хоче, те й каже, але Книжник знав заговорене слово, був справжній ворожбит. Бо грав він, співав і пив з боярином хтозна-скільки днів. Поступово боярин відійшов душею і вже не шаленів, не бігав по садибі й не поривався знайти Олешу. Коли боярину полегшало, Книжник вициганив у нього купу срібла й ключа від старого млина на ручаї. Я ще не говорила про той млин. Не тому, що забула, а тому, що час не підоспів про нього говорити. Млин належав боярину, але вже другий рік як прогнав він мельника-орендаря. І на млині нікого не було. Вода в запруді зникла, вода протікала старим руслом ручая, і жолоби-водоводи геть порозсихалися. Зима настала, крига Либідь покрила, а ручай все плюскотів з-під гори. Навколо млина був паркан із дубових паль, не гірший, ніж навколо садиби боярина. Тож Книжник навпростець через Либідь, через замерзлі болота пішов до Києва. Накупив там усякого-всього.