Кріс Тведт - Небезпека рецидиву

— Може… Хочеш спати?

Я знову позіхнув.

— Схоже, хочу. Ось тільки дочитаю сторінку. Небагато зосталося.

Отоді почувся удар. Вибух звуків розколов тепло й наш вечірній спокій. Моє серце на мить зупинилося, а потім помчало в грудях галопом, немов ошалілий кінь. Тонко засвистіли, розсіюючись хмарою, віконні осколки. Я сидів з відкритим ротом, витріщаючись на гардини, які раптом бадьоро затріпотіли під подувом холодного нічного вітру, на чорне провалля вікна, і ніяк не міг втямити, що сталося. Мене сковувало оціпеніння, доки я почув дивний звук, схожий на скигління і стогін водночас. Я обернувся. Карі сиділа, скоцюрбившись і затуливши обличчя руками. Поміж пальцями дзюркотіла кров, а вона скимліла, знову й знову.

Я кинувся перед нею на коліна. Обережно відвів долоні від лиця, і почув власний схлип, ніби стиснулося серце й пропустило один удар. Скляна скалка стирчала з її ока, у самому кутику, біля носа. Я міцно тримав її однією рукою, набираючи другою номер 113 на мобільному телефоні. Викликав швидку майже спокійним тоном, хіба голос трохи тремтів. Такий ж трем відчував у грудях Карі. Рука її теж ледь помітно дрижала. У кімнаті стало холодно. Швидка їхала, здавалося, вічність.

У кареті швидкої я не відпускав її руки, та, коли ми прибули до лікарні, мене доволі грубо відсторонили, посадовили на стілець, а ноші з Карі покотили углиб будівлі. Невдовзі прийшла ділова медсестра з формулярами, які треба було заповнити. Вона нічого не знала про стан Карі. Я сидів на стільці, полишений сам на себе. Час до часу вставав, проходжувався туди й сюди коридором. До вестибюлю завезли ще три ноші в супроводі молодих людей. У когось були садна й порізи. Хтось плакав. Десь неподалік трапилася автомобільна аварія. На мить приймальний покій став суцільним хаосом ґвалту, дівочого плачу, гарячкових рятувальних заходів лікарів та медсестер, а тоді лікарня немов поглинула їх. Залишилось хіба кілька краплин крові на підлозі, і знову все стихло.

Я чекав дуже довго. Нарешті вийшов стомлений молодий чоловік у білому халаті. Він відрекомендувався, але я тут же забув його ім'я.

— Як вона? — запитав я.

Лікар важко опустився на стілець поруч.

— Зараз її прооперують. Офтальмолог уже в дорозі.

— Вона не втратить зору?

Лікар стенув плечима.

— Не знаю. Шанси на порятунок зору високі. Але треба почекати до закінчення операції, тоді можна буде говорити з більшою певністю.

— Я можу її побачити? На секундочку?

Лікар заперечно похитав головою.

— Ні, її готують до операції. Найліпше, що можете зробити, поїхати додому й зателефонувати зранку. Зараз ви нічим не зарадите. Після операції вона довго відходитиме від наркозу. Їдьте додому.

Добра, звісно, порада. Але я не міг поїхати додому. Просидів у лікарні найтемніші години перед світанням. Пив каву і жалкував, що не курю. Готовий був на будь-що, лиш би згаяти час чекання. О чверть на четверту по мене прийшов медбрат і повів лабіринтами коридорів до маленької почекальні. За п'ять хвилин двері відчинилися, і маленький енергійний чоловічок почав говорити, ще навіть не увійшовши до кімнати. То був хірург-окуліст. Він сказав, що операція минула успішно.

— Я налаштований дуже оптимістично. Дуже! Усе пройшло чудово, як я і думав. Класична операція, як книжка пише…

— То вона не втратить зору?

— Я дуже здивувався б, якби втратила, — маленький доктор голосно засміявся і шаснув геть.

Я знайшов якусь медсестру й допросився, щоб вона впустила мене до реанімації. Карі лежала в присмерку і спала. Навколо неї блимали червоними й зеленими лампочками якісь загадкові апарати. Вона лежала під крапельницею, така бліда і крихка на тлі білої подушки. Половина обличчя схована під величезним бандажем. Я обережно нахилився до неї, прошепотів, що кохаю її. А тоді подався додому.

Я проспав три години. Звук будильника лунав наче в далекому сні. Зрештою, я згадав, що сталося, і миттю прокинувся. Підлога вітальні мокра від досвітньої зливи й вкрита скляними скалками. На килимку перед тапчаном велика пляма крові, майже чорна в блідому ранішньому світлі. Я взув черевики, ретельно оглянув вітальню і знайшов під журнальним столиком камінь, завбільшки з кулак. Навіть не здивувався. Видно, хтось пожбурив каменем у вікно. Після трьох марних спроб я таки розшукав скляра, який зміг прийти й засклити вікно ще цього ж дня.

У лікарні Карі вже прокинулася, однак погано почувалася після наркозу. Я сидів біля неї, тримаючи її за руку, іноді давав попити води. Час до часу вона на трохи засинала. Розмовляти не могла. Лише перед самим моїм відходом запитала тихим голосом, що сталося.

— Хтось кинув камінь у наше вікно. Скалка потрапила тобі в око.

— Чому? — її тихий голос ледь хрипів, ніби від застуди.

— Не знаю. Не думай про це, ліпше одужуй!

Карі стиснула мою руку й знову заснула. Я пробув у неї кілька годин, потім пішов додому, щоб пустити до хати скляра і поприбирати.

Була четверта по обіді, коли я знову прокинувся, обважнілий і неповороткий, ніби проспав добу. Помився у душі, знайшов у холодильнику їстівні рештки — достатньо, щоб приготувати собі якусь подобу вечері. Потім вийшов у сад, обійшов будинок, став перед вікном вітальні. Нове вікно біліло на тлі решти брудних шибок.