Джеймс Хедлі Чейз - Покладіть її серед лілій

пригнувши голову, почав обережно пробиратися до свого бунгало, ховаючись за кущі. Все було добре, поки мене прикривали зарості, але за десять ярдів вони зникали, і знову починалися після розриву футів у двадцять. І ця незахищена ділянка виглядала небезпечно голою, а сяйво місяця чудово її освітлювало. Я полишив рятівну темряву гаража. «Спостерігач» у кущах не міг не помітити мене на залитому світлом відрізкові шляху. Я продовжував іти, аж поки не наблизився до цієї ділянки; потім зупинився і зазирнув крізь кущ. Єдине, що мене втішало, це те, що відстань між нами збільшилася. Тепер вона становила вже не п’ятдесят ярдів, а добрих сто двадцять, і поцілити в рухому мішень — навіть таку велику, як я, — з подібної відстані потребувало неабиякого вміння. Тож я вирішив ризикнути.

Зняв капелюха і, тримаючи його за криси, підкинув у повітря та жбурнув у напрямку кущів в надії відволікти увагу. Ще до того, як капелюх упав, я прожогом метнувся вперед.

Але одна річ — мчати по твердій місцевості, а інша — бігти, коли ти по щиколотки у піску. Тіло рухалось, однак ноги залишалися на місці. Якби не той обманний маневр з капелюхом, я був би вже підстреленою качкою.

Розкинувши руки-ноги, якось таки примудрився пірнути у рятівні хащі. Тишу ночі розколов пістолетний постріл. Куля прошила верхівку мого капелюха і пролетіла далі, мов зловісний шершень. Постріл був дуже влучним. Я упав, підібгавши під себе ноги, перекинувся в повітрі й знову опинився під прикриттям. Пролунав іще один постріл, і куля просвистіла зовсім поруч, сипонувши піском мені в обличчя.

Тепер я був приблизно такий самий спокійний, як стара леді, в будинку котрої хазяйнують грабіжники. Стікаючи потом і матюкаючись, я стрімко кинувся в гущавину, розхитуючи кущі та зкидаючи навколо себе пісок, наче втікач-носоріг. Знову пальнув пістолет, і цього разу куля зачепила мені руку, обдерши шкіру й обпікши так, наче я торкнувся розпеченої кочерги. Я впав на землю і лежав, відхекуючись та тримаючись за ушкоджене місце, не спроможний нічого побачити за корчами, гілками та гострим дереном. Якби цей Білл Буффало[12] вбив собі в голову, що мене конче треба вбити, то я б опинився у вельми скрутному становищі. Тому мені слід було продовжувати рух. Моє бунгало було все ще далеко від мене, але принаймні тепер я мав прикриття, і якщо пересуватимуся безшумно, то таки зможу до нього дістатись. Я не хотів більше ризикувати. Хто б то не був, але він умів стріляти. З такої відстані мало не поклав мене, а це стрільба високого рівня. Я не панікував, однак був увесь у холодному поту, і серце моє калатало в грудях, мов молот. Накарачки я почав продиратися крізь пісок, рухаючись дуже швидко й майже нечутно. Так я подолав п’ятдесят футів, коли почув шелест трави і раптовий хрускіт сухого сучка. Я похолонув, прислухаючись та затамувавши подих, і мене почав бити нервовий дрож. Трава знову зашелестіла, й скрип потривоженого піску почувся дуже близько — небезпечно близько до мене. Я ліг плиском та лежав, притискаючись до піску, і волосся на моїй потилиці наїжачилося.

За кілька ярдів від мене кущ сколихнувся, тріснула ще одна гілка, й запала тиша. Той хтось був просто наді мною, напружено прислухаючись, і мені навіть здалося, що я чую його дихання.

Не залишалося нічого іншого, як чекати, тож я й чекав. Спливали хвилини. Він, певно, здогадався, що я лежу десь під ним, і також вичікував, сподіваючись, що якийсь звук видасть мене. Однак я був налаштований лежати так хоч усю ніч. Утім, за якийсь час, що видався мені безкінечним, він змінив місце розташування; тепер він був уже трохи далі від мене. Я все ще не рухався. Прислухався до кроків, а той тип пересувався від куща до куща, шукаючи мене. Дуже повільно й обережно я знову звівся накарачки. Дюйм за дюймом помалу підводив голову, аж поки не зауважив поріділі кущі. Й отоді я його і побачив. Здоровило! Це справді був він — бежевий капелюх, плечі як шафа, сплющені вухо та ніс, що виглядали жахно при світлі місяця. Він стояв ярдів за тридцять од мене з кольтом 45-го калібру в руці. Був до мене впівоберта, обнишпорюючи поглядом кущі справа. Якби в мене був пістолет, то з такої відстані я би завиграшки підстрелив його, мов кролика. Але зброї не мав, і все, що мені залишалося — це мовчки спостерігати за ним і сподіватися, що невдовзі він піде геть.

Здоровило стояв нерухомо й був напружений, тримаючи пістолет у витягнутій руці. Потім повернувся до мене обличчям і почав рухатися в мій бік — не зовсім упевнено, бо ж не знав, чи правильно обрав напрямок. Був однозначно налаштований таки знайти мене.

Я вдруге спітнів. Ще якихось десять кроків — і він знову опиниться наді мною. Я припав до землі, затамувавши подих та прислухаючись до його обережних кроків. Серце моє оглушливо гупало.

Амбал зупинився за кілька кроків од мене. Крізь чагарники я міг бачити обриси його жирних ніг. Якби міг заволодіти його револьвером....

Він повернувся до мене спиною, і я відразу ж стрибнув на нього. Усім своїм єством я прагнув заволодіти зброєю. Тож обома руками схопив його зап’ястя, а плечем штовхнув у груди, від чого амбал похитнувся та скрикнув: це був вигук гніву й тривоги. Я боляче шарпнув його за те саме зап’ястя, викрутив руку і на мить заволодів зброєю. Амбал спершу, коли я зі силою притиснув його пальці до торця револьвера, знерухомів од несподіванки та болю. Але тільки-но я схопив зброю, він почав діяти. Кулаком поцілив мені в шию, і це був удар, здатний увігнати шестидюймовий цвях у дубову дошку. Я пальнув у кущі, намагаючись втримати «пушку» і не спускаючи пальця з пускового гачка, однак здоровило вибив зброю мені з рук. Кольт полетів кудись у кущі. Ну що ж, гаразд: якщо револьвер не дістався