Марія Василівна Матіос - Нація

— Знаю, знаю, але що його сваритися, коли потім усе одно треба миритися?! Та я й без дзеркала парубок — що треба. Правда? — Богдан уступив матері місце.

— Ой, хлопче, з малого казала тобі: женячка — гірше, ніж срачка, а ти отак узяв і послухав! — сміялася й собі Корнелія, підводячи губи блідо-перламутровою помадою. — Зав'язується твоє парубоцтво.

Корнелія чула себе щасливою. Вона й справді збиралася в місто, як до вінчання: за місяць Богдан мав женитися. Вони йшли вибирати весільний костюм.

Дивилася в дзеркало і, може, вперше за багато років не відчувала відрази до свого дуже повного тіла, виокруглілого обличчя, а найдужче — слоновості ніг.

Колись її прудкі ноги змагалися з прудкістю ніг лісової косулі, а тонкий дівочий стан чоловічі очі деколи плутали зі станом берізки.

Та бац… Усе минуло. Котра береза молодою не пішла на хрест посеред лісу — постаріла й розсохлася, як зістарілася Корнелія, а котра косуля й вижила — стали її швидкі ноги вудженим м'ясцем — найсмачнішим мисливським делікатесом.

Хіба вгадаєш на сході сонця, що з тобою буде під смеркання?

Вони повільно йшли містом: завтрашній наречений і його мама. Богдан тримав Корнелію під лікоть і торкотів, як шестилітній хлопчик: безугаву, перестрибуючи з одної думки на іншу, так що важко було встежити за його логікою.

Та, власне, вона й не намагалася. Слухала себе й тепло, що розливалося всередині душі, — й укотре беззвучно повторювала: щаслива, я щаслива.

Місто, яке було їй чужим із найпершого дня, сьогодні здавалося, нарешті, рідним.

Париж у мініатюрі? Відень? Можливо, коли Париж чи Відень були іще маленькими, вони й виглядали подібно до сьогоднішніх Чернівців. А може, це придумали ті, хто ніколи не ходив вулицями Парижа? Та хай буде.

Напевне, й справді в давніші часи це компактне місто з легкої руки Стефаника називали містом «недібраної трійці: кущів, якихось міністерських чиновників і Ольги Кобилянської» {{ З листа В. Стефаника до О. Кобилянської. }} і замітали вулиці букетами троянд. У кав'ярнях щоранку продавали свіжі газети з усієї Європи, пахло справжньою бразильською кавою й бухарестським ромом, грала циганська музика в ресторані готелю «Брістоль» чи рвали струни глинницькі цимбалісти на площі перед цісарським університетом, а Панською вулицею під білими парасольками й прозорими капелюшками дефілювали білі панянки, що могли вільно розмовляти щонайменше трьома мовами.

Чого не вигадаєш по всьому?

А нині облущені фасади престижних колись будинків сміються жовтозубими левами й посірілими гераклами, облізлими каріатидами й зустрічають засцяними під'їздами в самісінькому центрі. Теперішня місцева знать чваниться не кількістю мов, якими вона послуговується в побуті, а кількістю орендованих кіосків на Калинівському ринку — розсадникові новітньої зарази від заїжджих з усього колишнього Радянського Союзу «гастролерів». У серці Буковини вже давно не гастролюють ні Рубінштейн, ані Лисенко, ні Ліст. Новий Франко іще не народився, а про багатотисячну зустріч Івана Яковича на залізничному пероні давно забулося, хіба що молоді амбітні краєзнавці здувають порохи з пожовклих газет і подеколи з певною точністю, а ще більше — домішком власної фантазії реставрують події не такої далекої, як забутої давнини.

Фантазія — це не правда. А правду вона колись бачила на Писаному камені під товщею вигорілого моху, коли натрапила на видряпаний напис: «Ольга Кобилянська Василь Стефаник 1899 р.»

А це місто, заледве не облисіле два роки тому від розлитого ракетного палива, все більше окуповують рекетири з повіями й торгаші з міліціонерами. Корнелія іноді думала: чому ці Чернівці, наче змащену медом жінку, так люблять військові й міліція? Але нічого, окрім того, що місто, мабуть, дає їм велику поживу, не придумувала.

Та сьогодні їй якось і не хотілося згадувати те, з чим вона мовчки й без любові мирилася багато-багато років, — майже рівнинний ландшафт, нафарширований добрим десятком мілітаризованих підприємств, вологий від частих затяжних дощів запах вітру з Прута, стара Цецинська телевежа.

Лаковані босоніжки Корнелії навіть і без підборів вибивали веселу витинанку по старій міській бруківці. У такт гупало й серце: «так-так».

Сьогодні назустріч ішли самі веселі й самі доброзичливі люди, без задавненої чванькуватості на обличчях:

мініатюрна жінка з немовлям на руках посміхалася приязно й відкрито;

двійко однаковісіньких дівчат із заплетеними в коси маками по черзі злизували одне морозиво;

білий мов туман дідок із ціпком дріботів, муркочучи під ніс щось нерозбірливе, але приємне.

Десь її, Корнелиного віку, високий худий чоловік із великою родимою плямою на лівій, ні, правій щоці, дивлячись собі під ноги, йшов просто на них із Богданом. У правій руці чоловік тримав довге, як жердка, древко зі згорнутим синьо-жовтим прапором. Його права рука була без великого й вказівного пальців.

Корнелія відчула, що земля повільно зм'якла, а потім раптово розверзлася під її важкими слоновими ногами. В безодню розверзлої землі вона падала недовго. Встигла лише почути короткий і глухий крик сина:

— Мамо!!!

— ХОДІМО ДОДОМУ, сину… — перше, що сказала Корнелія, розплющивши очі й роздивившись довкола.

Вона напівлежала-напівсиділа на лавці в скверику біля університету, а біля неї плакав дорослий чоловік — доцент цього університету. Заплаканий чоловік був її сином.

— Мамо… — син дивився винуватими очима, повними сліз, і гладив її плечі й руки. — Мамо… Що тобі було, мамо? Я так злякався! Ми йшли-йшли — й раптом ти впала просто на бруківку… Ходімо додому. Костюм купимо іншим разом. Ще є час. Зараз покличемо лікарку, ти полежиш, відійдеш. Добре? Не лякай мене, мамо…

«Боже, йому тридцять років, а він — дитина-дитиною, — із жалем подумала Корнелія. — Даремно я його виховувала, як дівчинку».

…Корнелія пролежала в спальні до пізніх сутінків. Кілька разів вона поривалася щось відшукати в шафі для одягу, але, порившись між акуратно складеною білизною, знову вертала до ліжка.

Праворуч від ліжка стояло велике дзеркало. Вона сідала перед ним, нахилившись так близько, що чоло торкалося скла, й некліпаючими очима довго вдивлялася в нього, ніби хотіла побачити там іще когось, окрім себе.

Лягала й дивилася в стелю.

І знову вставала до шафи.

А коли крізь фіранки пробився вечір, Корнелія вийшла у вітальню.

Богдан лежав на дивані із закладеними за голову руками.

Стос нечитаних газет валявся на підлозі.

Десь під стелею дзижчала заблудла в кімнаті оса, а з кухні чулося часте капотіння води.

— Я мушу тобі дещо розказати… — тихо сказала, сівши коло сина.

2

…УЖЕ ТРЕТЮ ДОБУ Корнелія