Михайло Михайлович Коцюбинський - Фата Моргана

од далеких пожарів, другі виганяли худобу на панське поле і не спали, щоб бути напоготові. Правда, після того як економ ледве втік з поля в подертій одежі, ніхто вже не важивсь займати коні, і вони смачно гризли молоде руно, змите дощами.

Люди наче забули свою щоденну роботу. Рух у селі був незвичайний. Своє поле цікавило мало. Воно здавалось таким маленьким, мізерним, не вартим уваги і лежало облогом неоране, незасіяне навіть.

На зборні все було повно: свити так тісно тулились до свит, що мокра одежа аж парувала. Чутки і поголоски, невідомо звідки узяті, місилися вкупі, росли на очах, як тісто в діжі. Сухі безсонні очі дивилися кожному в рот, вухо уважно ловило кинуте слово. Що буде? як буде? Скрізь встав народ, бунтує, хоче чогось, робочі бастують, покидають заводи, чагунка не ходить. Що ж їм сидіти, згорнувши руки, чекати, щоб за них хто подбав?

Біля зборні товпились ті, що надійшли пізніше, і пхались у двері.

— Про що вони там гомонять? Треба, щоб усі чули.

— Бачите ж — тісно. Не потовпляться всі…

Коли проходив котрийсь з багачів, Мандрика або Підпара, ті, що мокли під ганком зборні, брали його на зуби.

— Заходь, почуєш, як твою землю там ділять.

— Не слухай, бо сало потонша з досади.

— Нічого йому не буде. Бідний з праці аж рветься, а багатому черево дметься.

— Бідний розкидає, а багатий збирає.

— Нічого. Минеться. Доведеться і свині глянуть на небо…

— Як будуть смалити.

Мандрика сміявся на кутні і дрібно перебирав ногами. Підпара насував брови на очі і лаявсь.

Гуща часто десь пропадав. Повертався заболочений весь, мокрий, але веселий. Гафійка стрічала його за городом Підпари.

— На станції був. Бастують. Вже другий день машина не ходить. Робочі зібрались і радять. Треба і нам скликать людей.

— І Прокіп такої думки.

— Не можна гаяти часу.

— А де?

— Може, у лісі, по той бік балки.

— Ямищан кличте.

— Покличемо всіх.

Марко хотів одійти.

— Постій, я щось покажу…

Гафійка раптом почервоніла і нерішуче стояла.

— Що там? Показуй.

Гафійка одвернулась од Гущі і щось витягла з-під карсетки.

— Держи.

Він взяв кінець, а вона розгорнула червону китайку.

— «Земля і вол…»

— Ще не дошила.

Вона засоромилась вся, аж сльози заблищали на очах.

— Я так… Як буде треба… Марійка подерла нову спідницю і вишила другу, ще кращу.

І замовкла. Винуваті очі несміло шукали Маркових.

* * *

Теплий туман слався по полю і налив балку по самі вінця, так що дерева потопали в ньому. Стовбур чорнів у лісі, чи манячіла людина, трудно було вгадати. Тільки там, де плече торкалось плеча, або чулось ззаду тепле дихання, люди напевне знали, що вони не самі. Лиш почувалось, що з туману ллється в ліс жива течія люду, як вода в долину, що лава росте й збивається в купу.

— Хто там прийшов?

— Се ми, ямищани.

І знов текло та м'яко шаруділо в лісі.

— Хто там?

— Не бійтесь. Свої…

Вже почувалось, що й далеко так само, як тут, дихають груди, тіло торкається тіла і щось живе єднає з далекими близьких, як хвиля єднає окремі краплини.

Черкне хто сірник, — і на мить виткнеться з пітьми з десяток сірих облич, здригнеться молочний туман і заграє, як риза в церкві, жовта осіння галузка.

— Чого мовчать? Нехай говорять…

— Говоріть… говоріть…

Велике тіло колихалось у тумані, і од краю до краю одна кров переливалась у жилах.

Байдуже, хто говорив. Аби почути таке щось, що б зв'язало докупи запорошені думки, зілляло надії в один потік і показало, кудою пливти.

Земля!

Бренькнуло слово, як висока струна, і настроїло серце.

Давнє, знайоме й близьке слово. Це не той сірий жорстокий клапоть, що як п'явка тягне з людини сили, а сам родить будяк; це щось чарівне, принадне, що одвіку манить стомлену душу, переливається, грає на сонці як мрія, як щось невимовне, од чого змінилася б доля і вище піднялись би води життя понад берегами.

Земля — дар божий, як повітря, як сонце…

Земля для всіх. А хто її має?

А хто ж її має? Пан, багатир…

Є поле в руках багатих, і є убогий мужик, що нічого не має, тільки руки та ноги… Тільки свої чотири кінці…

В тумані, то тут, то там, як островки, зринали глухі голоси.

«Тепер скажімо так: мені потрібна земля, бо своєї немає, й тобі потрібна… А пан те бачить і наганяє ціну…»

«Не пан наганя, а самі б'ємось за аренду, бо ти не візьмеш, то візьмуть люди. Ніхто не хоче з голоду гинуть — та й платиш…»

«Однаково гинеш… Земля не виносить видатків, голодна не хоче родити. А що вродила, все забрав пан».

«Пропада твоя праця… А на той рік знов ідеш до пана, сам себе дуриш…»

«Страшна видима смерть…»

Слухайте, слухайте! Годі вам там! Земля належить трудящим. Хто багатому дав його багатство? Ми, мужики. І звідки сила в нього? З нас, мужиків… Діди наші, батьки й самі ми життя ціле робили на пана. Хіба ж ми не заробили собі землі?..

І знов у тумані бриніли окремі розмови, як зачеплені струни.

«Подать плати, москаля дай, щоб землю нашу од ворога боронив… А що ж мені боронити, коли в мене землі нема? Зроби спочатку так, щоб була в мене земля, а тоді й бери москаля, як має що боронити…»

«Зруйнуймо засиджені гнізда, як роблять інші, викурімо багачів, щоб не наважились більше вертатись, тоді миру вільніше буде, тоді в нас буде земля…»

Панаса Кандзюбу кортіло. Він вже кілька разів крикнув: «Люди! Християни!», але його не пускали.

— Мовчи, заважаєш.

А він ліз вже на дерево, важкий у своїй свиті, як ведмежа, аж хрустіли галузки.

— Люди, християни!

— Хто там говорить?

— А хто його знає…

— Християни, ми довго терпіли. Воно правда, що пани товстобрюхі за людей нас не мають, як леви рикають на мужика; народ розорили та ще й ганяють за нами з москалями та посіпаками всякими. Наче за звіром. Але потерпімо ще трохи. Почекаймо великої милості й справедливості.

— Від кого?

— Знаємо! Ждали!

Здригнувся туман неначе і колихнулось сподом, ось-ось хлюпне в береги.

— Нема терпцю! Урвався…

Панас ізліз уже на землю й винувато обертався до сусідів.

— Хіба я що? Я згоден… я на все згоден… Як люди….

— Знайшовсь мудрий, потерпімо, каже.

— Цитьте, — нехай говорить, хто почав.

— Говори, Гуща.

Долом шуміло, наче бурчак у