Монтейру Лобату - Орден Жовтого Дятла

— Не покажу! — відповідала лялька, почервонівши по саме волосся.

Кирпа силоміць витягнула її руку з кишені — і всі побачили затиснутий в маленькому кулачку папірець такого ж розміру, як ті, що лежали в шапці.

Страшенний був скандал! Всі накинулися на Емілію, казали, як їй не соромно!

— Та мені так кортіло виграти конкурс, — призналась Емілія.

Педріньйо гнівно розгорнув папірець Емілії, але тут всі розсміялися: замість написати своє ім’я, Емілія написала «я»…

— Тьху, який сором! — сказала тітонька Настасія. — Сором який! Та я б на місці донни Бенти цю справу так не залишила, я б відлупцювала її добре, щоб не пустувала більше, ось що! Чи ви бачили, вибрики які! Людей обдурювати! Хай бог милує!

Емілія розгнівалася і показала всім язика.

— Тітонька Настасія цілком має рацію, — зауважила донна Бента, — твій вчинок, Еміліє, дуже поганий. Я тільки тому тобі прощаю, що ти ще дурненька і не розумієш, що добре, що погано. Якби це хтось із моїх онуків зробив, ніколи в світі не пробачила б.

Це була перша догана, яку Емілія чула від донни Бенти. Хотіла було вона і тут висолопити язика, та зрозуміла, що краще вже втриматися, і обмежилася тим, що вийшла з кімнати, тупаючи навмисно гучно.

— До чого ж розпустилася! — промовила стара негритянка.

Коли все заспокоїлося, почали знову тягнути жеребок. Донна Бента сунула руку в шапку, витягнула один папірець, розгорнула його й прочитала: «Тітонька Настасія».

Всі були розчаровані. Ніхто не гадав, що доля може бути така сліпа, щоб обрати найпотворніший проект. Та що вдієш? Старій негритянці доручено було надати куску дерева форму людини, явивши, таким чином, світові брата Буратіно.

Розділ четвертий

Емілія сердиться

Кирпа пішла поглянути, що робить Емілія. Вона знайшла її в кутку їдальні, в іграшковій кімнаті. Лялька була дуже заклопотана: вона квапливо складала свої плаття й іграшки в картонні коробочки, що правили їй за чемодани. Кирпа помітила, проте, що вона кладе у чемодани тільки її, Кирпині, подарунки: іграшки і плаття, подаровані тітонькою Настасією, були розкидані по підлозі, поламані та порвані.

Очевидно, Емілія була дуже ображена й готувалася до від’їзду. Але куди? Пакуючи чемодани, вона казала своєму безхвостому коникові:

— Ти гадаєш, вона добра?

— ?

— Глибоко помиляєшся: просто ти недавно живеш в цьому домі і не знаєш. Вона нікого не шкодує, розумієш? Візьме гарненького півника — і на сковорідку! Індиків не жаліє, мишей навіть… На різдво засмажила, між іншим, молодшого братуся Рабіко, дуже симпатичне порося.

— ?

— Ах, не подобається? Ну, ото ж бо воно! Між іншим, це ще одна причина, чому я хочу поїхати з цього дому. Може, вона з дерев’яний коників також уміє печеню робити, хіба ми знаємо, правда ж? Вона яких тільки страв не приготує!

— !

— Я теж так вважаю. Шкода, що ти не вмієш хвицатися, ми б її разом…

В цьому місці розмови Кирпа, яка слухала, сховавшись за завіскою, вийшла.

— Що це таке, Еміліє? Ти збожеволіла?..

— Ні, я просто пакую чемодани, бо збираюся переїхати з цього дому. Тут мене ображають всякі баби…

— Та куди ж ти збираєшся, дивачко? Гадаєш, так легко влаштуватися десь?

— Я переїду до Хлопчика-Мізинчика. Коли я йому тоді подарувала зламану люльку, він сказав: «Сердечно вам вдячний, донно Еміліє. Мій дім завжди відчинений для вас. Буду щасливий вас бачити». Прийшов час скористатися його запрошенням. Я переїжджаю до нього.

— І ти гадаєш, що вмістишся в його убогому домку?

Хіба ти забула, що він ось такий малесенький, твій Мізинчик?

Емілія притулила палець до чола, поринувши в глибокі роздуми. Так, справді, вона мало не зробила величезну дурницю: якби вона переїхала до Мізинчика, то їй, можливо, довелося б спати надворі, просто неба, наражаючись на небезпеку — можуть напасти дикі звірі, такі, як сови й кажани… А що вона панічно боялася кажанів та сов, то і вирішила залишитися.

— Гаразд, я залишаюсь, але тобі доведеться подарувати мені нове плаття з бантом і навіть, можливо, з оборками. Подаруєш?

— Подарую, бісеня, подарую, тільки з однією умовою.

— З якою?

— Що ти попросиш пробачення у тітоньки Настасії. Я зараз у кухні була — вона дуже засмучена: у неї ж таке добре серце — ні з ким сваритися не любить.

Примирення відбулося негайно, причому Емілія умудрилася тут же випросити у тітоньки Настасії її улюблену шпильку — синю з голубкою. У тітоньки Настасії було три таких, з голубками: одна синя, друга зелена, а третя якась пістрява. Емілія вже давно мріяла про таку шпильку, так сильно мріяла, як тільки може мріяти лялька, — занадто вже їй ці голубки подобалися, такі ніжні, милі!..

Розділ п’ятий

Жоан Уяви Собі

Після перемир’я тітонька Настасія зачинилася у кухні, щоб спокійно і не поспішаючи вирізати брата Буратіно. Приблизно за годину вона з’явилася на веранді зі своїм шедевром.

— Готово! Не такий вже дуже гарний, але, по-моєму, показний! — сказала вона, неприховано милуючись своїм мистецьким витвором.

Почулося загальне розчароване «ах!». Ні, просто неможливо було уявити собі щось потворніше, ніж цей нещасний дерев’яний чоловічок: руки росли у нього звідкись з середини тулуба; ноги якось не стояли і роз’їжджа-лися в різні боки; ніс скидався на сірник, а голова — о! — голова була схожа на зім’ятий плід кажу і прироблена до тулуба кривим цвяхом, який ще до того ж вилазив із спини — обов’язково наштрикнешся!

Педріньйо засмутився:

— Який жах, тітонько Настасіє! Таж ти якогось виродка зробила! Ганьба для нашої родини!

— А дерево дуже стогнало, коли ти робила чоловічка? — запитала Кирпа.

— Ай зовсім мовчало… — сказала тітонька Настасія засмучено.

— Нічого не розумію! — хвилювався Педріньйо. — Адже колода так стогнала, коли я її рубав, а цей кусок дерева мовчить, наче мертвий! Тут щось криється.

Граф, що читав свою «Алгебру» в кутку, почувши такі слова, закліпав і втрутився в розмову, висловивши такий науковий погляд:

— Я дотримуюся такої думки: для того, щоб брат Буратіно ожив і заговорив, треба на нього дмухати. В стародавніх переказах індіанців Бразілії часто зустрічається такий мотив: якщо дмухнеш на мертве тіло, то воно оживає. Я дотримуюся тієї ж думки, що…

— Я також дотримуюся… — підхопила Емілія, яка цієї хвилини ввійшла, — по-моєму, якщо дужче дмухнути, то Жоан Уяви Собі обов’язково оживе.

Всі повернулися до неї вкрай здивовані:

— Що це за такий Жоан Уяви Собі? Що ти ще вигадала, Еміліє?

— Жоан Уяви Собі — найкраще ім’я для брата Буратіно, — впевнено відповіла лялька.

— Чому?

— Жоан — тому, що так у нас в Бразілії звуть багатьох хлопчиків. А Уяви Собі — тому, що все вже тут доведеться