Ірина Вільде - Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша)

горнучись до нього. — Не ким-небудь доводилась йому, а жінкою. Мала право на нього. Говорив їй, що не віддасть її нікому. Чого ж би це тепер мав її сам покидати?

Чорна кішка перебігла нам дорогу, мій мужу, але ми тій кішці прикрутимо хвостика.

Раптом матір божа Гошівська, яку Сташка недаремно звала того вечора на допомогу, натхнула її спасенною думкою.

— Броник, — ткнула лицем йому в груди, вдихаючи знайомий запах його одежі, наче чисте повітря після дощу, — коли вже ти так хочеш тієї дитини… коли від цього залежатиме наше з тобою життя, то, — вона зовсім занурила своє обличчя в його світер, — постарай собі десь на боці… Принесеш до хати, ади — словечка тобі не скажу. Аби мені руки й ноги покрутило, аби я осліпла на ці обидва, коли не дотримаю слова. Бронику, ти чуєш, що говорю?

А що це з ним? Чому він мовчить? Повірити не може, що його жінка здатна на таку жертву?

Ой Бронку, Бронку, не знаєш ти, що може жіноче серце, коли любить. А чого це ми стоїмо? Гайда, Бронику, ходімо до твоєї матері, впадьмо їй до колін, і хай уже раз скінчиться моя і твоя мука.

— А йди ти, — відкидає Бронко злісно її руки. — То я мав би чужій дівчині зробити дитину, а потім кинути її? Маму свого сина кинути? Жаль, — скреготнув зубами, — жаль, Стахо, що стільки часу змарнував з тобою… Ти ж мене, виходить, зовсім не знаєш. Ніби вчора познайомились. Іди, Стахо, вступися мені з дороги, — хотів відсторонити її рукою, але вона знову вчепилась за ту руку і повисла на ній.

— Бронику… чуєш… Броник… подумай, що робиш, аби-сь пізніше не каявся…

— Не грози мені, дівча, бо я не з боязких. А з тобою — це тобі моє останнє слово — я однаково жити не буду. Відпусти мені руку, бо не хочу сіпатися з тобою. І дай мені перепочити, бо скоро треба буде на роботу збиратись.

Отака була розмова поміж ними. Може, якби рвонула за ним, вдерлася насильно в хату, наробила лементу, впала мамі-татові до ніг, то, може, й залишилася б у тому домі назавжди…

Та не відчувала в собі сил ще до однієї битви. Постояла на містку, заки Бронко зник у сінях, і, замість до хати, до теплої постелі, зла сила понесла її над Прут.

Чого?

Чого? Чого? Коби-то чоловік мав розум тоді, коли його немає.

Видко, так мало бути. Не могла звертати ні вліво, ні вправо, а тільки йти вперед, вперед і вперед. А що дорога вперед вела над Прут, а потім через міст у ліс, то Сташка і опинилася там.

А як ніч минула? Не пам'ятає. Знає лише, що коли зійшло сонце, то вона наче осліпла від тієї білини кругом. Сліпа збилася (а вночі трималася дороги) з проходженої стежки й побрела чагарниками-вертепами, де й заячого сліду не було видко.

Коли отак чвалала снігами, ламала гілки кущів по дорозі, підносила їх до рота і гризла (так у ній нуртував біль), натрапила на якісь отруйні кущі — вовчої ягоди чи ще якої біди.

Бо ж звідки взявся той задубілий язик у роті і блювотиння? Потім і з очима ніби щось поробилося у Сташки. Зникли з-перед очей і ліс, і вертеп, залишилося саме рівне снігове поле з гайворонням над ним.

А пізніше те гайвороння перемінилося в чорні мухи. Від їх коловоротного мигтіння перед очима болів Стасі мозок.

Мала ще настільки світла в голові, що вибралася на стежку, де могли її здибати люди. Воно так і сталося. Напівпритомну підібрали її нашівські люди і завезли додому.

Репет матері привів Стаху до свідомості. Кукурбиха то примовляла над дочкою, наче над небіжкою, то на переміну взивала її останніми словами. Оббльоване Стащине пальто навело матір на думку, що дівчина труїлася. Труїтись через штани? Тьфу та ще раз тьфу!

А хай не діждуть, аби через них мали жінки руки накладати на себе.

Стасю, донечко мамина, де тебе болить? Дитинко золота, та хіба тільки й світла, що у вікні? Йой мамочко солодка, та тобі вистане мізинним пальцем лівої ноги кивнути, і таких цуциків, як Бронко, хтозна-скільки побіжить за тобою.

Кукурбиха залила дочку ліками домашнього виготовлення. Після них почалися у Стахи такі рвоти, що мама мусила її стискати за голову, бо Стаха пищала, що череп розколюється їй надвоє.

А ще потім Стаха вже нічого не пам'ятає. Або зомліла від виснаження, або таки зразу кинуло її в сон, наче у темну яму.

Коли прокинулась у ванькирику, то повернулися їй і зір, і пам'ять, лише у вухах гуло, наче хто у бубон вибивав: «Бум-бум-бум».

Прислухається Стаха уважніше: ні, це не у вухах бубнить, а дійсно десь бубон вибиває.

Музики? А в кого би то? А чому зовсім скрипки не чути?

В кімнаті через сіни гул голосів. Стаха сідає на ліжко, спустивши ноги. Якісь люди ходять по сінях. Відчиняються двері з кімнати, галас дужчає. Гості в них, чи що?

Тихше там, бо Стаха виразно чує п'яний голос батька:

— А д-д-е-е мій сва-а-ат? Набік в-від ме-ене… хочу випити з-з-з-з своїм сватом. Ану, хто м-мені тут до розказу? П-пане 3-з-завадка… д-де-е ви?

Матко боска, що це? Весілля в їх домі?

«Це я з розуму сходжу», — вдаряє жахлива думка в голову Стасі. Вона ж бо розуміє, що після того, що сталося, жодного весілля в їх домі не може бути.

Бубон, наче на зло, не те що не вгаває, а набирає ще більшого розгону: «бум-бум-бум».

Гей, що тут робити?

Стаха встає з ліжка, тихенько відхиляє двері у сіни і — що бачить?

В покої за святково заставленими столами сидять її весільні гості і цокаються келишками.

Не може це бути маренням, бо Стаха виразнісінько бачить тітку з Жовкви, Вівтонюків, молодих Скибінських. Все це особисто Стахою запрошені гості на її весілля.

«А може, — приходить Сташці думка, від якої її знову кидає в жар, — а може, Бронкові переказали, що Стаха труїлася через нього, він злякався і привів ксьондза, аби їх звінчав у костьолі. Бувають же такі випадки».

«Бум… бум… бум…»

Чекайте, якщо вона повінчалась з Бронком, то в неї мусить бути вінчальна обручка на правій руці.

Немає обручки ні на правій, ні на лівій руці.

Певна річ, яке ж вінчання могло бути, коли Бронко її більше знати не хоче.

Але ж бо тітка з Жовкви в святковій