Девід Герберт Лоуренс - Коханець леді Чатерлей

цілком завмерло й застигло, тільки з голих кущів падали краплі з глухими несильними ударами. Усе інше, крім темноти старих дерев, заволокла темнота сірості, безнадійної непорушності, порожнечі.

Коні несвідомо йшла вперед. Старий ліс навівав древню меланхолію, що якось втішала її більше за жорстоку мертвотність зовнішнього світу, їй подобалася внутрішня сила цих рештків лісу, мовчазна стриманість старих дерев. Вони здавалися самим втіленням тиші і водночас — живою присутністю. Вони так само чекали, вперто, стоїчно чекали, даючи силу тиші. Можливо, вони просто чекали кінця, доки їх зрубають, вивезуть, тобто чекали кінця лісу, а для них — кінця світу. Та можливо, їхня могутня й аристократична тиша, тиша міцних дерев, означала й щось інше.

Коли вона вийшла з північної сторони лісу, то хата лісника, досить темний, коричневий кам'яний будинок з високим дахом і красивим комином, здалася незаселеною, так тихо й порожньо було навкруг. Але ниточка диму здіймалася над комином, і в маленькому, обгородженому садку перед домом було скопано й дуже чисто. Двері були розчинені.

Тепер, опинившись тут, вона відчула, що трохи ніяковіє перед цим чоловіком з його допитливими проникливими очима, їй не подобалося приносити йому накази й хотілося знову піти геть. Вона тихенько постукала, ніхто не вийшов. Вона знову постукала, знову не дуже голосно. Жодної відповіді. Зазирнула у вікно й побачила темну маленьку кімнату, майже зловісно самотню, яка не бажає жодного вторгнення.

Вона стояла і прислухалася, і їй здалося — з того боку хати долинають якісь звуки. Втративши надію, що її почують, вона додала в завзятості і не хотіла здаватися. Тому обійшла будинок уздовж стіни. За ним земля різко піднімалася, задній двір ніби западався в оточенні низької камінної стіни. Вона повернула за ріг будинку й зупинилася. За два кроки від неї в маленькому дворику, нікого не помічаючи, мився чоловік. Він був голий до пояса, його вельветові штани трохи сповзли вниз на струнких стегнах. Біла тонка спина зігнулася над великим цебром мильної води, в який він занурював голову і струшував її чудними, швидкими рухами, піднявши тонкі білі руки й видавлюючи з вух мильну воду, — зграбний, таємничий, як ласиця, що бавиться з собою, й цілком самотній. Мимохіть вона була шокована. Кінець кінцем, просто чоловік миється. Досить банально, бачить Бог.

Однак якимось дивним чином це був досвід уяви — він ударив у саму середину її тіла.

Вона побачила грубі штани, що сповзли вниз на чистих, ніжних білих стегнах, кісточки, які трохи випиналися над штанами, і відчуття самотності, зовсім самотньої істоти переповнило її. Досконала, біла, самотня голизна істоти, котра живе одна і внутрішньо одна. І попри все, безперечна краса чистої істоти. Не матеріал краси, навіть не форма краси, а блиск, тепле, біле полум'я поодинокого життя розкривається в обрисах, до яких можна доторкнутися, — це тіло!

Шок видіння пройшовся по її утробі, Коні збагнула — він лежав у неї всередині. Та її розум схилявся до насміху. Чоловік миється на задньому дворі! Мабуть, смердючим жовтим милом! Вона навіть роздратувалася — чому так збуджуватися від цих вульґарних приватних сцен?

Отож вона пішла геть, але скоро сіла на пеньок. Вона надто зніяковіла, щоб думати. Та попри ніяковість, вона твердо вирішила передати цьому чоловікові розпорядження. Ніщо їй не завадить. Вона дасть йому час вдягнутися, але не дасть можливості зникнути. Він, очевидно, збирався кудись іти.

Повільно, прислухаючись, вона побрела назад. Коли підійшла ближче, хата виглядала такою ж. Загавкав собака, й вона постукала в двері, серце калатало попри її волю.

Вона почула легкі кроки, що спускалися вниз по сходах. Він швидко відчинив двері, налякавши її. Він і сам почувся незручно, але негайно усмішка з'явилася на його обличчі.

— Леді Чатерлей! — сказав він. — Заходьте!

Його манера видалася такою надзвичайно легкою й приємною, що вона переступила через поріг у доволі понуру маленьку кімнатку.

— Я просто зайшла передати розпорядження від сера Кліфорда, — промовила вона своїм м'яким голосом, дещо задихавшись.

Чоловік дивився на неї голубими, всевидющими очима, й це примусило її відвернутися. Вона здалася йому миловидою, навіть красивою у своїй сором'язливості, і він одразу оволодів ситуацією.

— Присядьте, якщо ваша ласка! — запропонував він, припускаючи, що вона відмовиться. Двері залишалися відкритими.

— Ні, дякую. Сер Кліфорд цікавиться, чи ви… — і вона переказала розпорядження й несвідомо знову подивилася йому в очі. І тепер цій жінці його очі здалися теплими й добрими. Чудово теплими, добрими і невимушеними.

— Дуже добре, ваша світлість. Я негайно все виконаю.

Приймаючи наказовій весь змінився, немовби покрився жорсткістю й відсутністю. Коні вагалася, їй належалося йти. Та вона оглядала чисту, акуратну, досить понуру вітальню з якимось збентеженням.

— Ви живете тут зовсім один? — запитала вона.

— Зовсім один, ваша світлість.

— А ваша мати…

— Вона живе в своєму власному домі, в селі.

— З дитиною? — запитала Коні.

— З дитиною!

І його просте, досить втомлене обличчя набрало неясного глумливого виразу. Це лице весь час змінювалося, збивало з пуття.

— Ні, — сказав він, побачивши, що Коні розгубилася, — моя мати приходить прибирати сюди по суботах. Все інше я роблю сам.

Знову Коні глянула на нього. Знову його очі усміхалися, трохи глузливі, хоча теплі, голубі й навіть добрі. Вона задивилася на нього. Він був у штанях, фланелевій сорочці, в сірій краватці, волосся м'яке й вологе, обличчя — досить бліде й змарніле. Коли його очі не сміялися, здавалося, наче вони багато вистраждали, хоча й тоді зберігали тепло. Та його обличчя затопила блідість відчуження, він уже її наче й не бачив.

Їй хотілося сказати йому так багато, але вона не сказала нічого. Тільки знову підвела на нього погляд і зауважила:

— Сподіваюся, я вам не завадила?

Його очі звузилися від легкої глузливої посмішки.

— Я тільки розчешуся, якщо ви не проти. Пробачте, що я не в плащі, але я не мав уявлення, хто стукає в двері. Ніхто сюди не стукає, а несподівані звуки лякають.

Він пішов попереду стежкою через садок, щоб відчинити хвірточку. І знову вона зауважила, що в сорочці, без незграбного вельветового плаща, він стрункий, тонкий і трохи сутулуватий. Обминаючи його, помітила щось молоде в його русявому волоссі й швидкому погляді. Йому, мабуть, років тридцять сім чи тридцять вісім.

Вона попрямувала до лісу, знаючи, що він дивиться їй услід, він так засмутив її попри її бажання.

А він, зайшовши в дім, думав: «Вона гарна, вона справжня! Вона гарніша, ніж сама здогадується».

Вона дуже багато розмірковувала про нього. Він так не скидався на наглядача за дичиною, взагалі