Пола Маклейн - Леді Африка

звук відлунював мовби зусібіч. Чоловіки гукали слідом за ним, жінки їм відповідали — поклик і відповідь. Луна без кінця повторюваного на одній високій ноті звуку розривала повітря й линула до неба. У цівках поту відбивалося світло й вібрація барабанів. Я задихала частіше. Приспів дедалі швидшав, ніби магічне колесо набирало обертів, і мені здавалося, що серце ось-ось вискочить із грудей. І тієї миті, коли пісня сягнула найвищої напруги, я глянула в яскраве коло танцюристів і побачила там Кібії.

Коли ми були малі, то завжди разом ходили дивитися на ці нґома, допізна спостерігали за танцями, а потім поверталися додому лісом. Кібії переконував мене, що танцюристам слід бути більш граціозними, бо танцям бракує пристрасті. Тепер ми рідко зустрічалися, і я не можу згадати, коли востаннє нам було так добре разом, як колись. Тепер світло від багаття впало на його обличчя, і я побачила, наскільки він подорослішав та змінився. Замість свого звичайного вбрання, він був у святковому шука, пов’язаному високо на лівому плечі, зібганому в фалди на талії та закріпленому поясом із намистинами. Навколо кісточок він пов’язав чорні й білі смужки мавпячого хутра, а на шию почепив вигнутий левовий кіготь. Я дивилася на Кібії збоку, бачила його профіль — такий само шляхетний, як і раніше, але тепер він ще й був мужнім. Нарешті він повернувся в мій бік. Його чорні очі над язиками полум’я зустрілися з моїми очима, й серце в мене тьохнуло. Він став мораном. Ось що змінилося — він став чоловіком.

Я відчула біль і позадкувала від кола танцюристів. Ми довго не спілкувалися, але я досі ще не могла повірити, що Кібії міг перетнути знаменну межу свого життя й не сказати мені про це. Я озирнулася в пошуках Буллера, щоб якомога швидше піти звідси, але пса ніде не було видно. Я не могла шукати його, мені потрібно було мерщій утікати. Проте, коли я вже добігала до краю хребта й збиралася сторчголов котитися схилом, раптом почула голос Кібії, який кликав мене. Світло від місяця падало в плетиво чагарників, у яких втопали мої ноги. Навіть якби я бігла щодуху, юнак все одно легко наздогнав би мене. Я це зрозуміла й зупинилася.

— Кажуть, що твій батько їде з Нджоро, — сказав Кібії, коли порівнявся зі мною. — Це правда?

Я кивнула.

— До Кейптауна.

Я посоромилася розповісти про ганебну халепу з грішми.

— Я чув, що там багато гарних коней. Так розказують.

— Ти став мораном, — я спробувала змінити тему. — В тебе чудовий вигляд.

У світлі місяця я побачила гордощі на його обличчі, але було й ще щось. Я зрозуміла, що він не знає, як тепер поводитися зі мною.

— Що робитимеш тепер? — спитав він.

— Поки не знаю. Мені пропонують вийти заміж.

Я думала, що він буде здивований або ще хоч якось відреагує, але Кібії лише знизав плечима, мовляв, «ну звісно», а далі пролунало те, що я раніше тут часто чувала: «Нове — це добре, хоча й боляче».

— А ти вже готовий до шлюбу? — виклично спитала я, бо мене дратувала ця зверхня впевненість у його голосі. Начебто він вже розгадав усі частини головокрутки, яка постала в моєму житті.

Він знову знизав плечима. «Чому ж ні?» — крутилося у моїй голові.

— Спочатку я піду світами. Ндіто[24] в моєму селі не для мене.

— Світ великий. Ти вже знаєш, куди підеш?

— Батько розповідав про багато місць, у яких побував, — на півночі до Кітале, на півдні до Аруша та до схилів Доня Кенія. Можливо, я почну з тих місць, де він бував.

Останні кроки арап Маїна зробив далеко звідси. Я підозрювала, що Кібії також думав і про те місце, хоча й не називав його.

— Ти досі збираєшся шукати того солдата, який убив арапа Маїну?

— Можливо, знайду, — сказав він. — Або, може, зрозумію різницю між мріями хлопчика й чоловіка.

Він мить помовчав і додав:

— Коли я одружуся, мій батько житиме в моїх синах.

Він говорив так просто, так упевнено, що мені захотілося кинути йому виклик або змусити замовкнути. І я сказала:

— Чоловік, який хоче одружитися зі мною, дуже багатий і сильний. Він побудував свій дім за три дні і живе недалеко звідси.

— Справжній будинок чи хатину? — поцікавився хлопець.

— Справжній будинок із ґонтовим дахом на два скати й зі скляними вікнами.

Якусь мить Кібії мовчав, і я була впевнена, що нарешті справила на нього враження.

— За три дні, — зрештою мовив він. — Нерозумно так поспішати. Такий будинок довго не простоїть.

— Ти ж його не бачив, — я роздратовано підвищила голос.

— Ну то й що?

— Я попрошу його збудувати ще один, спеціально для тебе, та попрацювати над ним довше.

Юнак відвернувся, й це означало, що розмову скінчено, але все-таки кинув через плече:

— Ти маєш знати моє нове ім’я. Тепер я — арап Рута.

Цілу дорогу додому я відчувала різкий пекучий біль та прокручувала в думках різні гострі слівця, якими могла вколоти його; слова, які б його вразили й змусили відчувати себе таким само пригніченим і зломленим, якою зараз почувалась я. Арап Рута, авжеж. Я знала його з тих часів, коли він був заввишки як чагарникова свиня, й тепер після однієї церемонії хлопчисько відразу став досвідченим і мудрим? За допомогою гострого ножа та випитої чаші загуслої бичачої крові?

Усі ці думки роїлися в голові на тлі однієї-єдиної, головної: якби Рута помітив, наскільки я налякана майбутніми змінами, то умерла б на місці.

Але я була не просто налякана, мене опанувало сум’яття. Кейптаун здавався страшенно далеким. Батько там буде завжди заклопотаним, з усіх сил старатиметься сподобатися новим власникам і старшим у стайні. Я б могла вчитись у нього, намагаючись не заважати, або приєднатися до Емми й облаштовувати побут. Це було простішим рішенням.

Англія — інша річ, але в тому разі, якби я була іншою дівчиною. Тоді могла б написати матері: чи не знайдеться в них із Дікі трохи місця для мене. Та Англія була ще більш віддаленою за Кейптаун і ще більш чужою; до того ж мати за стільки років не зробила ані найменшої спроби повернути мене. Звертатися до неї по допомогу — означало відчинити двері, за