Марк Хаддон - Загадковий нічний інцидент із собакою, Марк Хаддон

оповідання про Шерлока Голмса. Це тому, що він не був схожий на Шерлока Голмса й вірив у надприродне. А коли він зістарився, то приєднався до Спілки спіритуалістів, отже, він вірив, що з мертвими можна розмовляти. Це тому, що під час Першої світової війни його син помер від грипу, а сер Артур Конан Дойл все одно хотів із ним спілкуватися.

А 1917 року сталася одна визначна подія під назвою Інцидент із Феями з Коттінглі. Дві кузини, одну з яких звали Френсіс Ґріффітс, і їй було 9 років, та Ельзі Райт, якій було 16 років, сказали, що інколи вони гралися з феями біля струмка під назвою Коттінглі-Бек, і за допомогою камери батька Френсіс вони зробили 5 знімків з феями, на кшталт:

Але це були не справжні феї. Це були малюнки на папері, які кузини вирізали й поприпинали булавками, оскільки Ельзі дуже добре малювала.

Гарольд Снеллінг, який був експертом з підроблених фотографій, сказав:

«Ці танцюючі фігури не з паперу й не з тканини, їх не домальовано на тлі фотографії, але що вражає мене найбільше, так це те, що фігури рухалися під час того, як робився знімок».

Але він сказав дурницю, оскільки папір міг би рухатися під час того, як робився знімок, а час експонування був дуже довгий, оскільки на тлі фотографії видно невеликий водоспад і потік води зовсім розмитий.

Потім сер Артур Конан Дойл дізнався про ці фотографії, написав статтю до журналу під назвою «Стренд» і заявив, що він вірить у автентичність знімків. Але він також сказав дурницю, оскільки якщо поглянути на фотографії, то можна побачити, що ті феї дуже схожі на фей, яких малювали в старих книжках, що в них є крила, сукні, гетри й черевики, а це схоже на те, якби на землю прилетіли інопланетяни й вони були би схожі на далеків з «Доктора Хто», або на імперських штурмовиків із Зірки Смерті в «Зоряних війнах», або на маленьких зелених чоловічків, яких малюють у мультиках про прибульців.

А 1981 року чоловік на ім’я Джо Купер узяв інтерв’ю в Ельзі Райт і Френсіс Ґріффітс і написав статтю до журналу під назвою «Анексплейнд», і Ельзі Райт сказала, що всі 5 фотографій були підроблені, а Френсіс Ґріффітс підтвердила, що 4 були підроблені, а одна справжня. Вони сказали, що Ельзі змалювала фей із книжки під назвою «Подарункова книжка принцеси Мері» Артура Шепперсона.

І це доводить, що інколи люди хочуть вірити в дурниці й не хочуть знати правду.

А також це доводить, що працює така річ, як лезо Оккама. Лезо Оккама — це не те лезо, яким голяться чоловіки, а закон про те, що:

«Entia non sunt multiplicanda praeter necessitatem».

Це латинський вислів, який означає:

«Не варто примножувати сутності без крайньої на те потреби».

А це означає, що вбивця зазвичай буває знайомий з жертвою, що феї — це малюнки на папері, а з мертвими людьми розмовляти не можна.

149

Коли я прийшов у школу в понеділок, Шивон спитала, чому в мене на щоці синець. Я відповів, що Батько розсердився й схопив мене, тож я його вдарив, а потім ми побилися. Шивон спитала, чи вдарив мене Батько у відповідь, і я сказав, що не знаю, оскільки я був дуже злий і з моєю пам’яттю відбувалося щось дивне. Потім вона спитала, чи вдарив мене Батько через те, що розсердився. І я відповів, що він мене не вдарив, а схопив, але він справді розсердився. Тоді Шивон спитала, чи він боляче мене схопив, і я підтвердив, що так, боляче. Шивон хотіла дізнатися, чи мені не страшно повертатися додому, і я сказав, що не страшно. А потім вона спитала, чи я хочу ще про це поговорити, і я відмовився. Вона сказала «гаразд» і ми більше про це не говорили, оскільки коли ти сердитий, то можна схопити людину за руку чи плече, але не за волосся чи обличчя. І бити також не можна, якщо тільки вже не зав’язалася бійка, тоді це не так погано.

Коли я прийшов додому зі школи, Батько ще був на роботі, тож я пішов на кухню, дістав ключ із маленького фарфорового жбана у формі монашки, відчинив двері з чорного ходу, вийшов надвір і зазирнув у сміттєвий бак у пошуках своєї книжки.

Мені хотілося повернути свою книжку, оскільки мені подобалося її писати. Мені подобалося, що в мене з’явився власний проект, особливо такий складний, як книжка. Також я досі не знав, хто вбив Веллінгтона, а я записував у книжку всі підказки, які встиг знайти, тож мені не хотілося, щоб вона пропала.

Але в сміттєвому баці книжки не було.

Я опустив кришку сміттєвого бака й пішов у глиб саду, аби зазирнути до бака, куди Батько складає садове сміття, скошену траву з моріжка та яблука, що впали з дерев, але моєї книжки там також не було.

Я став міркувати, чи не поклав її Батько до свого фургона, чи не поїхав на звалище й не викинув її в один із тих великих баків, але мені не хотілося, щоби так сталося насправді, оскільки тоді б я її більше ніколи не побачив.

Був іще один варіант, що Батько сховав мою книжку десь удома. Тож я вирішив влаштувати обшук і спробувати її знайти. Тільки треба було постійно й уважно дослухатися, щоби почути, коли Батько зупинить перед будинком свій фургон, аби він не спіймав мене за детективним розслідуванням.

Я почав обшук із кухні. Моя книжка мала приблизні розміри 25 см × 35 см × 1 см, тож її не можна було сховати в дуже маленькому місці, а це означало, що мені не треба було зазирати в дуже маленькі місця. Я подивився зверху на кухонних шафах, за шухлядами, під плитою, а за допомогою спеціального ліхтарика «Маґ-лайт» та маленького дзеркала, яке я взяв у коморі, я зміг зазирнути в темні місця за шафами, куди раніше пролізали миші з саду й наводили мишенят.

Потім я провів обшук у коморі.

Потім я провів обшук у їдальні.

Потім я провів обшук у вітальні і знайшов під диваном загублене колесо від своєї моделі «Мессершмітт Ейрфікс Bf.109G-6».

Потім мені здалося, що я почув, як Батько заходить до будинку з парадного входу, і я смикнувся, спробував швидко встати й стукнувся коліном об куток журнального столика, і було