Ентоні Дорр - Все те незриме світло

Те, що від них лишилося.

Обвалився цілий кут підвалу. Промінь затримується там на хвильку, наче даючи Вернерові можливість усвідомити їхнє становище, а тоді відхиляється праворуч і перескакує на щось поблизу, й у відбитому світлі, крізь клуби пилу Вернер розрізняє величезний силует Фолькгаймера, який пригинається й зашпортується, рухаючись серед висячої арматури й труб. Нарешті промінь зупиняється. Затиснувши ліхтарик зубами, серед цих рваних тіней, що сягають стелі, Фолькгаймер піднімає уламки цегли, вапна й штукатурки, шматок за шматком, подрані дошки й кусні ліпнини — під цим усім, бачить Вернер, вимальовується тіло, поховане під цією вагою.

Там інженер. Бернд.

Берндове обличчя біле від пилу, але на місці очей — два провалля, а рот — червона діра. Хоч Бернд і кричить, Вернер його не чує крізь гул, що стоїть у нього у вухах. Фолькгаймер піднімає інженера — старий на руках у фельдфебеля скидається на дитину — і, тримаючи ліхтар зубами, переносить його через руїни, знову пригинаючись, щоб не забитися головою об висячу стелю, й опускає його на золотаве крісло, яке досі стоїть у кутку, тільки тепер вкрите білим пилом.

Фолькгаймер береться великою долонею за Берндове підборіддя й лагідно закриває йому рота. Вернер, що лежить за метр від них, не чує ніякої зміни.

Споруда навколо них знову починає тремтіти, і звідусіль сиплеться гарячий пил.

Тепер промінь Фолькгаймерового ліхтаря кружляє по тому, що залишилося від даху. Тріснули три величезні дерев’яні балки, але жодна з них не зламалася. Між ними тиньк, укритий павутиною тріщин, у двох місцях стирчать розірвані труби. Промінь ковзає позаду Вернера й освітлює перекинутий верстак, розтрощений корпус радіоприймача. Нарешті він знаходить і Вернера. Той підіймає долоню, затуляючи очі.

Фолькгаймер підходить; його велике стривожене обличчя опиняється зовсім поруч. Широкі, знайомі, глибоко посаджені очі під каскою. Високі вилиці й довгий ніс із роздвоєним округленим кінчиком, як у стегнової кістки. Широчезне підборіддя. Повільно й обережно, Фолькгаймер торкається Вернерової щоки. Відводить руку — кінчики його пальців червоні.

— Треба звідси вибратися. Знайти інший вихід назовні, — каже Вернер.

— Вихід? — питають Фолькгаймерові губи. — Звідси немає іншого виходу.

Розділ 3

Червень 1940 року

Château

Через два дні після втечі з Парижа Марі-Лор і її батько приходять до міста Евре. Ресторани або позабивані, або переповнені людьми. На сходах собору сидять двоє жінок у вечірніх сукнях, притулившись одна до одної. Між ринкових наметів якийсь чоловік лежить долілиць непритомний, якщо не гірше.

Пошта не працює. Телеграфні дроти обірвані. Найсвіжіша газета датована позавчорашнім днем. Черга по талони на бензин зміїться від дверей префектури аж за ріг.

У перших двох готелях вільних кімнат немає. У третьому їм не відчиняють. Час від часу замкар ловить себе на тому, що зиркає через плече.

— Papa, — збентежено бурмоче Марі-Лор. — У мене болять ноги.

Він закурює сигарету: залишається три.

— Уже недалеко, Марі.

На західному краю Евре дорога безлюдніє й починається передмістя. Замкар знову й знову перевіряє адресу, яку йому дав директор: мосьє Франсуа Жано, будинок дев’ять по рю Сен-Ніколя. Однак коли вони підходять до будинку мосьє Жано, той виявляється охопленим пожежею. У безвітряних сутінках крізь дерева підіймаються в небо лиховісні клуби диму. Чиєсь авто врізалося в кут сторожки й зірвало ворота із завіс. Будинок — чи те, що від нього лишилося, — величний: двадцять французьких вікон на фасаді, великі свіжопофарбовані віконниці, доглянутий живопліт біля входу. Un château.[23]

— Papa, пахне димом.

Він підводить Марі-Лор до будинку гравійною доріжкою. Його наплічник — чи це, напевно, камінь, захований глибоко всередині — наче важчає з кожним кроком. Не видно ні блиску калюж серед гравію, ні натовпу пожежників біля входу. Дві однакові вази лежать перекинуті. Вхідні сходи всипані уламками люстри.

— Що це горить, Papa?

Із димних сутінків до них виходить хлопець, не старший за Марі-Лор, вимащений попелом, штовхаючи поперед себе по гравію обідній возик на коліщатах. Срібні щипці й ложки, що висять на возику, дзвенять і брязкають, а коліщата гримлять і грузнуть. Із кожного із чотирьох кутів возика всміхаються блискучі херувими.

— Це будинок Франсуа Жано? — питає замкар.

Хлопець, не зважаючи на нього, проходить повз.

— Ти не знаєш, що сталося з…

Дзенькання возика віддаляється.

Марі-Лор смикає його за поли пальта.

— Papa, ну скажи, будь ласка.

Він ще ніколи не бачив її такою блідою, як тоді, у тому пальті, на тлі чорних дерев. Чи не забагато він від неї вимагає?

— Будинок горить, Марі. Люди його грабують.

— Який будинок?

— Той, до якого ми так довго йшли.

Поверх її голови він бачить, як, тліючи, залишок одвірку розгорається й блякне, задутий вітром. Крізь діру в даху видно все темніше небо.

Із диму виринають ще два хлопці, несучи картину в позолоченій рамі, вдвічі вищій за них, — портрет якогось давно померлого прапрадіда, що сердито дивиться в ніч. Замкар простягає вперед руки, намагаючись їх затримати.

— Це вас бомбили?

— Там усередині ще багато різного, — кидає один.

Полотно на картині рябить.

— Ви знаєте, де тепер мосьє Жано?

— Та втік учора. Разом із іншими. У Лондон, — пояснює другий.

— Нічого йому не розказуй, — втручається перший.

Хлопці підтюпцем спускаються під’їзною алеєю, і їх проковтує темрява.

— У Лондон? — шепоче Марі-Лор. — Директорів друг у Лондоні?

Біля її ніг пролітають аркуші обгорілого паперу. В деревах перешіптуються тіні. На алеї валяється тріснута диня, схожа на відрубану голову. Замкареві більше несила на це дивитися. Увесь день, долаючи кілометр за кілометром, він тішив себе думкою, що їх зустрінуть і пригостять. Маленькі картоплини, гарячі всередині, на які вони з Марі-Лор кластимуть масло. Пір’я цибулі, гриби, круто зварені яйця й бешамель. Кава й сигарети. Він вручив би каменя мосьє Жано, і той витягнув би з нагрудної кишені мідний лорнет, підніс би його до своїх спокійних очей і сказав би йому, справжній камінь чи ні. А тоді Жано закопав би діамант у садку чи заховав за секретною панеллю десь у стіні, і на цьому все закінчилося б. Його обов’язок був би виконаний. Je ne m’en occupe plus.[24] Їм дали б окрему кімнату, вони б скупалися; може, хтось виправ би їхній одяг. Мосьє Жано, напевно, розказував би жартівливі історії про свого друга-директора музею, а зранку співали б пташки й у свіжій газеті було б оголошення про кінець окупації й досягнення розумного компромісу. Він повернувся б до своїх ключів, проводив би вечори, встановлюючи крихітні розсувні віконечка в маленькі дерев’яні будиночки. Bonjour, bonjour. Усе було б як раніше.

Однак усе зовсім не так, як раніше. Дерева димлять, будинок