Олена Гриб - Право на шанс, Олена Гриб

Наше королівство вважалося одним із наймолодших у цій частині континенту. Далекий предок нинішнього короля зібрав його буквально з нічого близько п’яти сотень років тому. Тоді Тавенна була могутнім незалежним князівством, а Ліва – процвітаючим містом-державою, та магія змінила баланс сил.

Чаклунство коштувало неймовірно дорого, і справа полягала аж ніяк не в жадібності магів. Я нарешті зрозуміла, чому Мела не торгувала дивами, а задовольнялась дрібними підробітками на кшталт написання листів, копіювання документів чи складання любовних віршів для купецьких синків.

Щоб створювати заклинання, були потрібні чималі кошти на необхідні інгредієнти, головний із яких – так званий срібний пил. Гільдійські маги отримували матеріали разом із завданнями. Їхня вартість вираховувалась із майбутнього заробітку, але не перевищувала певну межу. Недолік гільдій полягав у тому, що вони не давали вибору і очікували повної віддачі, а сестри цього собі дозволити, звісно, не могли.

Заповзятливий пращур Треннана зробив ставку на магію і не прогадав. Відтоді кожен, хто мав бажання (і дар, куди ж без нього) присвятити життя чаклунству, міг вступити до Академії магії. Проте не кожному вдавалося її закінчити.

Мела спокусилася можливістю безкоштовного навчання з романтичним ореолом небезпечних пригод. У Рен вона вирушила захопленим дівчиськом, що чекало чудес на кожному кроці. У Борсуки повернулася розчарована в усьому дівчина, яка цілком розібралася в правилах життя, щоб не будувати марних ілюзій, але була досить молода, щоб зберегти віру у свої сили. Мабуть, це єдине, що нас об’єднувало, хоч іноді здавалося: її недовіра до людей навіть сильніша за мою.

Я невдоволено потрясла головою, відганяючи непотрібні думки. Чомусь усе знову зводилося до чаклунки, але ж варто було оновити в пам’яті корисніші речі, почерпнуті з нічного монологу демона. Під ранок він начебто перейшов на релігію… Точно, Ферн говорив про те, що в суспільстві прийнято у всіх бідах звинувачувати Руйнівника і його поріддя, а ім’я Творця має міцно закріпитися в моїй мові, якщо я не хочу дістати славу затурканої селючки, що вірить у нечисть. І потрібно купити намисто з круглими дерев’яними намистинами… Чи навпаки – уникати таких прикрас?

– Прокинься, овечко! – пронизливий крик демона висмикнув мене з напівдрімотного стану. – Відійди!

Я оторопіло закліпала, не розуміючи, чого це він надумав кричати. Ну, летить назустріч багата карета, запряжена лискучими кіньми, і що з того? Нехай я стою прямо перед нею, втекти встигну. Чи кучер поверне вбік – навряд чи йому припаде до душі ідея переїхати людину і забруднити колеса, що виблискували навіть без сонця.

«Не панікуй, дрібното», – хотілося стримати друга, проте слова зненацька застрягли в горлі.

Я вже бачила ці вибілені гриви вороних скакунів і яскраво-червоні султани на їхніх головах, чула передзвін срібних підвісок на збруї, навіки запам’ятала герб, вишитий на довгих попонах і намальований на дверях. Змія обвивала череп і немов посміхалася з минулого.

Тільки одна людина могла пишатися такою символікою.

Зарлат, тавеннський чистильник, нарешті прийшов за мною.

– Оглухла, голото?! – до крику демона приєднався баронський синок. – Геть!

Я неуважно подумала, що його словниковий запас обмежений, як і мій, і що варто було б натякнути Ведмедику на інші образливі слова, але з місця не зрушила. Від долі не втекти. У мене не вийшло. Нехай у голові металися думки про те, що не можна просто здатися після стількох років кошмару, тіло знало: немає сенсу пручатися.

Ніхто не стане на шляху ката, ніхто не ризикне життям заради сміття на кшталт мене, ніхто й не згадає завтра про моє існування. Я ніби перетворилася на камінь – хоч коліна не підкошувались, навіть пальці відмовлялися ворушитись.

Хвиля ненависті, що йшла від Ферна, прогнала б і зграю голодних вовків, однак карета невблаганно наближалася. Таких, як Зарлат, слабкими фокусами не зачепиш… Випадкових свідків на кшталт професора з Лисиць – запросто, а от для справжніх убивць мій демон як кошеня. Йому залишалося тільки безсило лаятися, проклинаючи і мене, безмозку, і себе, безпорадного. Виходило напрочуд мило і зовсім не боляче.

Він був єдиним, хто хвилювався за мене. Це давало хоч якесь полегшення…

Проблема ж полягала в тому, що він не був людиною.

«Зараз коні налякаються», – байдуже вирішила я, в своїй уяві вже відчуваючи гарячий подих випещених тварин на обличчі.

Десь позаду захлиналася в риданнях Ів, благаючи сестру не сходити з розуму. Застигла шия заважала побачити, що таке жахливе намагалася зробити Мела, але я егоїстично вирішила, начебто вона раптом надумала взяти участь у моєму порятунку.

Збожеволіла, мабуть. Згадала про справедливість… Чи так налаштувалася на сотню золотих, що відмовляється сприймати реальність, яка запевняє: посеред безлюдного тракту знання магії не варте і ламаної мідьки. Навіть підписана королем грамота не збільшить значущість мурашки, що стала на шляху чистильника з Тавенни. У нашої чаклунки взагалі не було шансів – як «на вухо» сказала мені Ів, майже весь крихітний запас срібного пилу вони витратили, щоб заговорити хату.

– Ну, ти… – На плечах раптом стиснулися міцні лещата. – Я тебе пізніше як…

«Ведмедик… Невже дізнався про тавеннську скарбницю? Хлопчисько», – розчулено подумала я.