Галина Цікіна - Остання крапля, Галина Цікіна

— Яку свічку?

— Ту, що в руках померлої.

Вероніка озирнулася. У складені руки баби Тоні й справді встромили свічку. Жінка пригадала, що коли тіло виносили з дому, цього предмета не було.

— Я зараз, — заметушилася Лідія Степанівна. — Вероніко, у тебе є сірники?

— Ні, — відповіла жінка, — хоча…

Вероніка почала порпатися в сумочці й дістала звідти запальничку. Вона забрала цю річ в одного зі старшокласників. Під час репетиції Нового року підліток додумався гратися вогнем за кулісами, біля старих карнавальних костюмів. Вероніка хотіла віддати запальничку батькам порушника, але не встигла через клопоти з похованням баби Тоні.

Лідія Степанівна подякувала й заходилася вовтузитися біля тіла. Старенька не дуже вміло користувалася запальничкою. Клацнула раз, але вогню не видобула, за другою спробою теж нічого.

Тим часом вітер повернувся і подув просто в бік відвідувачів. У цей момент Вероніка відчула запах спирту.

«Виходить, ці дві старі шкапи мали рацію. Хтось залився алкоголем перед похованням, — подумала вона. — Але це не може бути священник, бо коли він підійшов до мене, запаху перегару я не відчула».

Вона повернула голову до Тетяни. Подруга саме витирала сльози носовичком.

«І не Таня, я ж стою поруч, я б відчула алкоголь відразу… та й це не в Таниному дусі».

Вероніку раптом насторожив цей запах. Щось було не так, але жінка не могла збагнути, що саме. Вона ще раз оглянула учасників церемонії. Здогад блискавкою пронизав мозок, але, перш ніж він опинився на язиці, Вероніка почула чергове неголосне…

Клац…

Несподівано кладовище засліпило потужне синювате полум’я.

Спочатку ніхто не розумів, звідки взявся вогонь і чому спалахнуло тіло покійної, але оторопіння роздер голосний жіночий крик. Рукав Лідії Степанівни палав. Жінка кричала і просила про допомогу.

Почалась метушня. Одні зойкали, інші намагалися загасити тіло, треті ошелешено стояли обіч.

Вероніка кинулася допомагати Лідії Степанівні. Вона спробувала загасити полум’я талим снігом, але їй погано вдавалося. Баба Ліда була в шоці й махала рукою, ніби поранена птаха, що хотіла злетіти й не могла.

Один із чоловіків спробував збити стареньку з ніг, але не розрахував сили ошалілої бабці. Лідія Степанівна вирвалась і знову закричала.

Вероніка швидко скинула із себе пальто. Коли вже двом чоловікам нарешті вдалося повалити Лідію Степанівну на землю, Вероніка накрила рукав старенької своїм верхнім одягом і таки загасила полум’я.

Баба Ліда стогнала і плакала, наче мале дитя. Вероніка лепетала якісь заспокійливі слова.

— Чим допомогти? — До них підбігла перелякана Софія.

— Викликай швидку! — «Невже й так не ясно?»

Погляд Вероніки несподівано впав на Антона. Чоловік стояв обіч і з-під лоба спостерігав, як вогонь невтомно й непереможно пожирає тіло його матері.

Лідії Степанівні Ящук укотре снився той самий сон. Сон, що нагадував їй про минулі події, про які жінка воліла б забути, але пам’ять скрупульозно й марудно зберігала всі крупинки.

Снилося Лідії Степанівні, ніби знову надворі весна сімдесят третього року. Неймовірно квітнуть дерева, сонце дає волю емоціям і обціловує землю з усіх боків. Усе навкруги оживає, а Лідія дивиться на те із заґратованого вікна й кожною клітинкою, кожним фібром душі прагне стати тим промінчиком чи тією пташиною піснею, що вільно блукають по світі й розчиняються в небутті, проживши коротке, але таке прекрасне життя.

Але того не трапляється. От до кімнати заходять двоє чоловіків у білих халатах і ведуть її, двадцятичотирирічну юнку (яка вважала, що вже бачила найстрашніше в цьому світі, але помилялася), через довгий коридор до іншої кімнати. Тут уже набагато світліше й просторніше, але великі, завішені білосніжним тюлем вікна теж заґратовані. А з десяток людей, що сидять за довгим столом, здавалося, самою своєю присутністю звужують і зменшують ці стіни до розміру маленької будки, у якій Ліда не може ні поворухнутися, ні вимовити слова.

Її так і залишають стояти навпроти цих десяти пар неприязних очей, що просвердлюють у ній величезні діри, перетворюючи душу на сито.

— Отже, Лідіє Степанівно, — після недовгого перешіптування з колегами звернувся до жінки один із «суддів». Це був чоловік у білому халаті, зі зверхнім поглядом, у якому на якусь мить проскочив вираз нудьги. Сидів він у центрі всього засідання, тому Ліда відразу зрозуміла, що він тут, вочевидь, головний.

— Назвіть, будь ласка, своє прізвище, — звернувся він до неї російською мовою.

«Спокійно, спокійно, — намагалася не випустити внутрішнє тремтіння на руки Ліда, — Марк розказував, що так буде. Головне — поводитися спокійно».

— Ящук, — усе ж не втримала тремтіння в голосі дівчина.

— Якого ви року народження? —