Стівен Кінг - Інститут

на край баскетбольного майданчика, став при штрафній лінії, притис до грудей м’яч і заговорив низьким, схвильованим голосом: — Окей, шановна публіко, після семи напружених матчів настав вирішальний момент. У нас додатковий овертайм, «Візардз» відстають від «Селтікс» на одне очко, і Джордж Айлс, який щойно встав із лави запасних, має шанс вибороти перемогу кидком зі штрафної лінії. Як влучить раз, то виборе для «Візардз» нічию. Як влучить двічі, то його ім’я увійде в історію, портрет повісять у Баскетбольній залі слави і, може, йому навіть дістанеться кабріолет «Тесла»…

— Це має бути індивідуальне замовлення, — сказав Люк. — «Тесла» не виготовляє кабріолетів, принаймні поки що.

Джордж не звертав уваги.

— Ніхто не очікував, що Айлс опиниться в такій ситуа­ції, і в останню чергу — сам Айлс. На арені центру «Верайзон» запала зловісна тиша…

— Аж тут хтось перднув! — закричала Айріс, висунула поміж губів язика і видала довгий і виразний звук. — Справжній випал духового оркестру! І до того ж смердючий!

— Айлс робить глибокий вдих… двічі б’є м’ячем по підлозі — його фірмовий жест…

— Джордж у нас не просто слабий на язик, у нього ще й активне уявне життя відбувається, — сказала Айріс Люку. — З часом звикаєш.

Джордж глянув на трійцю.

— Айлс кидає сердитий погляд на самотнього фана «Селтікс», що піддрочує його з центрального кола… це дівчина, тупенька на вигляд, а також навдивовижу потворна…

Айріс іще раз «перднула» йому губами.

— Айлс розвертається обличчям до кошика… кидок…

М’яч навіть не торкнувся кільця чи щитка.

— Господи, Джордже, — мовила Каліша, — це просто жах. Давай уже нічию або програвай, щоб ми змогли поговорити. Цей малий не розуміє, що з ним відбувається.

— Наче ми розуміємо, — сказала Айріс.

Джордж зігнув ноги в колінах і кинув ще раз. М’яч прокотився по ободу корзини… поміркував трохи… і впав убік.

— Перемога «Селтікс», перемога «Селтікс»! — закричала Айріс, підстрибнула, мов чирлідерка, замахала невидимими помпонами. — А тепер ходи сюди і привітайся з новеньким.

Джордж рушив до них, дорогою відмахуючись від комашні. Він був низенький і опецькуватий, і Люк подумав, що хлопець зможе професійно грати в баскетбол хіба що у фантазіях. Очі в Джорджа були світло-блакитні, вони нагадали Люкові фільми з Полом Ньюменом і Стівом Макквіном, які вони з Рольфом дивилися по ТСМ. Від думки про те, як вони з другом валялися перед телевізором і поїдали попкорн, Люкові стало зле.

— Агов, малий, як тебе звати?

— Люк Елліс.

— А я — Джордж Айлс, хоча дівчата вже, мабуть, тобі сказали. Я для них як бог.

Каліша анітрохи не знітилась. Айріс виставила середній палець.

— Бог кохання.

— Тільки хай буде Адоніс, а не Купідон, — встряв у розмову Люк. Принаймні спробував. — Адоніс — це бог краси й бажання.

— Як скажеш. То як тут тобі поки що? Відстій, скажи?

— Що це за місце? Каліша назвала його Інститутом, але що це значить?

— З таким самим успіхом можемо називати його «Притулком місіс Сіґсбі для неслухняних дітей з паранормальними здібностями», — сказала Айріс і сплюнула.

Це навіть не те що почати дивитися фільм із середини. Це наче почати дивитися серіал із середини третього сезону. І сюжет у серіалу геть заплутаний.

— Хто така місіс Сіґсбі?

— Тутешня стервоматка, — сказав Джордж. — Ти ще з нею познайомишся, і дам тобі на цей випадок по­раду — не кривослов. Вона не любить, коли їй кривословлять.

— Ти ТП чи ТК? — спитала Айріс.

— Припускаю, що ТК. — Хоча насправді це вже було далеко не припущення. — Інколи біля мене рухаються речі, а оскільки я не вірю в полтерґейстів, то це, певно, я і роблю. Але ж моїх здібностей недостатньо, щоб…

Люк затнувся. «Недостатньо для того, щоб я опинився тут», — подумав він. Однак він уже тут.

— Позитивний ТК? — спитав Джордж і рушив до столу для пікніків.

Люк посунув за ним, дві дівчини — слідом. Він міг вирахувати приблизний вік лісу, що їх оточував, знав назви сотні різних бактерій, міг прочитати цим дітлахам лекцію про Гемінґвея, Фолкнера чи Вольтера, та все одно він ніколи й аж настільки не пас задніх.

— Уявлення не маю, що це значить.

Пояснила Каліша:

— Пози — це так вони називають дітей типу мене і Джорджа. Лаборанти, доглядачі та лікарі. Ми не маємо цього знати…

— Але знаємо, — закінчила Айріс. — Так званий секрет Полішинеля. Позитивні ТП і ТК можуть застосовувати здібності, коли заманеться, принаймні в більшості випадків. На відміну від решти. У мене речі рухаються тільки тоді, коли я злюся, дуже радію або мене просто захопили розполохом. Це відбувається несамохіть, як чхання. Тож я середньостатистична. А середньостатистичних ТК і ТП вони називають «рожевими».

— Чому? — спитав Люк.

— Бо якщо в тебе посередні здібності, то на паперах у твоїй теці ставлять маленьку рожеву крапку. Ми також не мали б знати, що там у наших теках, але я примудрилася зазирнути у свою. Інколи вони недбалі.

— Але обережність не завадить, бо вони цю недбалість можуть засунути тобі в дупу і провернути, — сказала Каліша.

— У «рожевих» більше тестів і більше уколів, — сказала Айріс. — І в баці я побувала. Паршиво, але жити можна.

— Що таке…

Джордж не дав Люкові закінчити питання.

— Я ТК-поз, у мене в теці немає рожевих крапок. Рожевий — не про цього малого.

— Ти бачив свою справу? — спитав Люк.

— А мені не треба. Я й так крутий. Диви-но.

Жодної концентрації в стилі індуїстських свамі — малий стояв собі спокійно, аж раптом сталось дещо надзвичайне. (Принаймні Люку це видалося надзвичайним, хоча на дівчат, вочевидь, великого враження не справило.) Хмара «мінджів», що кружляла в Джорджа над головою, відлетіла назад, утворивши при цьому щось на кшталт хвоста комети, — наче комашню здув сильний порив вітру. От тільки вітру не було.

— Бачиш? — спитав Джордж. — ТК-поз у дії. Тільки воно недовго триває.

І правда. Комашня вже повернулася і намотувала кола біля Джорджа. Відлякував її тільки репелент.

— А цей твій другий кидок у кошик? — спитав Люк. — Ти міг скерувати м’яч?

Джордж із жалем похитав головою.

— От би вони дістали якогось потужного ТК-поза, — сказала Айріс.

Запал від знайомства з новеньким уже минув. Вона виглядала втомленою, наляканою і старшою за свій вік — п’ятнадцятирічний, за припущенням Люка.

— Щоб він нас нахрін звідси телепортнув, — продов­жила вона, сіла за стіл для пікніків і затулила очі рукою.

Каліша присіла поруч і поклала їй руку на плече.

— Годі тобі, все буде добре.

— Ні, не буде, — відповіла Айріс. — Поглянь на мене, я наче подушечка для голок.

Айріс випростала руки. На лівій було два пластирі, на правій — три. Тоді дівчина хутко протерла очі й змінила вираз на обличчі — як визначив Люк, він мав означати впевненість і рішучість.

— То що, новенький, — знову заговорила Айріс, — ти можеш зумисне рухати речі?

Люк ніколи не порушував уголос тему «думки, що править матерією», тобто телекінезу, хіба що зі своїми батьками. Мама казала, що як люди про це дізнаються, то перепудяться. Тато казав, що це не найважливіша його здібність. Люк з обома точками зору погоджувався,