Мзечабук (Чабуа) Іраклійович Аміреджібі - Дата Туташхіа, Мзечабук (Чабуа) Іраклійович Аміреджібі

який був випадок? П’ятеро ув’язнених — двоє двірників, асенізатор і ще двоє якихось негідників — дістали десь горілки, нажлуктилися й заспівали «Боже, царя храпи». Усіх п’ятьох — у карцер. На другий день, надвечір, начальник в’язниці наказав привести тих співців і сказав: губернатор звелів усіх п’ятьох завтра ж уранці повісити, о сьомій ранку всі п’ятеро будьте тут, біля входу. І знаєте, що з того вийшло? В одного вночі стався серцевий приступ, і він помер. А інші четверо рівно о сьомій ранку прийшли до призначеного місця з міцними й добре зробленими петлями на своїх шворках, а в двох знайшли ще в кишенях покаянні листи до астраханського єпископа. Я це на свої очі бачив. Не буде від них спокою, люди добрі. Гнати, поки не пізно, ось що!

Не знаю, як з петлями та покаянними листами,— хто повірив, а хто й ні,— але що від цього прошарку нічого, крім шкоди, не можна чекати, це було зрозуміло всім.

Так чи інакше, а комітет на одному з засідань, після жвавого обговорення й суперечок більшістю голосів прийняв ухвалу про свободу совісті, право кожного мати свій погляд на те, що відбувається, і своє ставлення до бунту. Було відзначено також, що той чи інший погляд, раз він існує, неодмінно є виявом мислення того чи іншого прошарку, і бунт має розвиватися, враховуючи вимоги всіх прошарків, але за програмою, прийнятою більшістю. Виявити ставлення до повстання всіх прошарків було неможливо без виборного дорадчого органу, в якому мали бути представлені всі нації, всі класи й соціальні групи. Орган покликаний був узагальнювати їхні погляди й виробляти спільну позицію.

— Треба товариші, дати їм парламент,— порадив Класіон Квімсадзе.— Сила й більшість залишаться за нами, а там нехай собі теревенять, нам що?! Зате знатимемо, кому що треба, і нехай попробують тоді шкодити знишка, в нас за спиною.

Андро Чанейшвілі доручили створити двопалатний парламент, і вже вранці наступного дня кожен, хто бажав, міг послухати дебати, що розгорнулися в камері карантину.

Класіон після першої атаки дуже простудився. Це було вельми небезпечно, бо в ньому ж зачаївся давній туберкульоз. Він не послухав наших порад лягти в постіль, не підкорився й наказові комітету. На єдиний компроміс пішов Класіон — гармату він доручив своєму помічникові, а сам узявся за інше діло.

Пам’ятаю, це було перед другою атакою, ми стояли разом, і Класіон повчав Поктію:

— Ти знаєш, що таке повстання й революція, чи не знаєш?.. Я тобі поясню: це коли плюнеш на старі закони, пошлеш їх під три чорти і запровадиш свої, нові. А тепер — чому отой люд радіє, як ти думаєш? Він зараз жодним законам не зобов’язаний підкорятися. Люди, які в тебе перед очима,— це розгнуздана юрма, що відкинула закони, але революція ніколи не переможе, якщо не підкорити людей законам, необхідним революції. Дуже важка це річ — підкорити їх революційній законності. Розумієш?

Ось у цей момент і відчинилися головні ворота, ввійшов загін під командуванням полковника Кубасарідзе і на офіцерів полилися нечистоти з Класіонової гармати.

— О, доручи ідіотові! — загорлав Класіон.— Гей, Чоніа! Помахай, помахай шлангом. Чого ж ти, йолопе, в одне місце б’єш?

Чоніа помахав, і саме в цей час по боковому панциру загону заторохтіла злива каміння з барикад.

А коли атака захлинулася й зганьблений полковник сховався в підворітті, Класіон негайно повернувся до Поктії, закінчив почате перед атакою повчання:

— Революція, брате,— школа! — задер голову до неба й гукнув гармашам: — Гей, Чоніа!.. А спустися сюди!

— Хто він, той Чоніа? — спитав Дата.

— Чоніа там у мене головний! — Класіон показав на гармату.

Приплентав Чоніа, весь з голови до ніг у нечистотах. Потупцяв біля нас і рушив на подвір’я, попросив облити його водою з брандспойта.

— Нічого, Чоніа, вчора мені теж дісталося,— підбадьорив його Класіон.

— Тобі вода, Класіоне, дісталася, а мені... що? — В голосі у Чоніа був докір.

— Здрастуй, Чоніа! Ти що, не впізнаєш мене? — сказав Дата Туташхіа.

— Минулої осені, коли мене вперше привели, зразу впізнав,— мовив Чоніа.

— Як живеш, що поробляєш?

— Що роблю? Сам бачиш, як я розправився з їх благородіями! Вчуся робити добро, і, мені здається, вже навчився. В Аджаметі був начальник станції Ертаоз Ніколадзе, так він мені якось сказав: «Гарний голос і слух можна дістати ще в материному лоні, а ось гарно співати, не вчившись, не будеш». Добре серце теж можна від матінки природи одержати, а щоб робити добро — цьому треба навчитися. І так на світі з будь-яким ремеслом. Ось я тепер і вчуся робити добро, тим і живу!

— Тоді зроби лишень іще одне добре діло,— перебив його Класіон.— Геть звідси, не смерди! Помийся, а тоді прийдеш і розкажеш, як там, нагорі, справлявся.

Чоніа почимчикував до лазні.

Класіон раптом надсадно закашлявся.

— Простудивсь я, мабуть, учора,— сказав він, ледве віддихавшись.— Чогось нездужається мені.

Ми ледве вмовили його піти до Бікентія Іалкапідзе, що командував, у ті дні у в’язничній лікарні. Класіон ліг і більше не вставав, але про це — потім.

— Кажуть, там велика сварка, мало до рукопашної не дійшло? — мовив Дата Туташхіа.— Ходімо подивимось, який там парламент і що говорять.

До нас причепився й Поктія. Ми спустилися в підвал.

«Народні посланці» завдали досить-таки відчутної шкоди арсеналові бунтівників. Найперший це запримітив Поктія.

— Ви тільки подивіться на цих пранцюватих, скільки цегли напиряли! — розсердився на парламентаріїв Поктія.

І справді, сюди багато наносили цегли — нашої основної зброї.

У карантині, пробачте,— в парламенті зібралося чоловік сто, і кожен сидів на «стільці», складеному з цегли. Витримати це було для Поктії понад його сили, і він штурхонув «стілець» під першим же парламентарієм, котрий потрапив йому на очі. «Народний посланець» гепнув на підлогу, але ніхто не зважився ремствувати, бо всі знали, що Поктія розпоряджався всіма людськими й матеріальними ресурсами збройних сил повстання. Лише звідкись здалеку, з кутка, долинув тонкий писк, наче нявкало кошеня:

— Велике диво, закінчимо й віднесемо назад... Раз треба, звісно, однесемо, а як же?

Поктія грізно обдивився всіх присутніх і пішов собі.

— Продовжуємо, товариші. Навіщо обурюватися? Ось вам приклад, пряма паралель з проблемою, яку ми обговорюємо: стан війни і закони, які він диктує!.. Ага, так про що я говорив?.. Ви, добродію Пхакадзе, з цієї трибуни заявили, ніби щодо вас було порушене, вірніше,