Тарас Григорович Шевченко - Перлини української класики

– Чого ходиш чорна! – гримала Маланка на Гафійку і змушувала її мало не щодня міняти сорочку, сама чесала її голову і вплітала в коси нові кісники. Осінніми вечорами вона рано світила світло, чепурилась, немов у свято і, сидячи у своїй охайній хатинці, часто поглядала на двері, тривожно прислухаючись до гавкання собак, і хвилювалась, немов на щось чекала.

Часто удень, покинувши роботу, вона висувала з кутка Гафійчину скриню і переглядала її убоге шуплаття, розгортала вишивані рушники і переводила задуманий погляд на дочку. Відтак поправляла на ній намисто, обсмикувала сорочку, укладала складки спідниці і жалібно похитувала головою, змигнувши крадькома сльози.

Але чого вона не могла байдуже чути – так се бубна. Як тільки з далекого кута села, під хмарним осіннім небом, розлягалось його глухе дудіння, вона вискакувала надвір, прислухалась, намагалась вгадати, в чийому дворі справляють весілля, і виявляла таку цікавість до того, хто кого посватав, немов сама мала надію незабаром віддатись. Вона жила у вічному напруженні, її рухи зробились жвавими, нервовими, а малі чорні очі неспокійно поблискували.

А бубон грав. Починаючи з середини тижня, ходили по вулицях молоді з розпущеними косами і падали в ноги, прохаючи на весілля, або місила болото весільна перезва, сповняючи холодне повітря піснями. Маланка в одній сорочці вискакувала на поріг хати, підпирала голову долонею і жадібно стежила оком за весільною процесією, мерзла і не помічала того. Вона несказанно дратувалась.

Кожен засватаний парубок, кожна дівчина, що подала рушники, втрачали раптом в її очах ціну, не варті були доброго слова.

– Посватав! узяв добро! – шипіла вона з кривим усміхом. – Буде годувати чужі діти й жінку-нетіпаху. Хіба ніхто не знає, що вона й хліба спекти не годна, їй тільки до хлопців іржати, немов кобилі.

– Зав’язала собі світ за тим ледащом… Рябий, гугнявий та ще й злодій: украв торік лантух жита з току.

Зате, стрічаючись з жінками, що мали дорослих синів, вона ставала солодкою і хвалилась дочкою: слава тобі, господи, таке воно в неї роботяще, таке добре, покірливе, немов телятко…

Час тягся.

Вечір за вечором просиджували вони з Гафійкою у прибраній, як на великдень, хаті, в чистій одежі, немов чекали дорогого гостя, що от-от не видко як затупає перед хатою, сколошкає собак і відхилить двері. У Маланки захована навіть була в комірчині, під старим манаттям, пляшка горілки, про яку опріч неї ніхто не знав.

А навкруги лунали музики, дудніли бубни і полошили нічну тишу п’яні пісні. Ніхто не з’являвся. Криві стіни халупки, вип’явши боки, моргали по кутках зморшками-тінями, паперові козаки, узявшись в боки, стояли вряд і мовчки дивились на тьмяне світло лампки, а чепурні голубки крутились перед образами, пересуваючи довгі тіні крил по низькій стелі.

Нудна тривога, мов дерево з насіння, росла в Ма ланчиній душі. Невже не прийдуть? Невже ніхто не посватає? Вона перебирала в пам’яті усіх парубків села – і багатих, і середніх, і навіть бідних, хоч довше зупинялась на багатих. Міркувала, прикидала і все сподівалася. Часом вона думала, що Гафійка сама винна.

– Гей ти, вайло! – гукала вона на неї, коли Гафійці ненароком вилітало з рук веретено, або коли вона зачіпляла що по дорозі. – Яка з тебе хазяйка буде, що ні ступити, ні зробити до ладу не годна? Кара божа, не дівка, – сердилась вона знову: – ти як голову вичесала? Хто тебе візьме таку нечупару?… Чого мовчиш? Говорити не вмієш? Побачите… вона й долю свою промовчить… Усе не так, як людські діти…

Але, помітивши сльози в Гафійчиних очах, вона замовкала, жаль сповняв її серце і вилітав довгим зітханням. Вона вже знала, яка доля чигала на її дитину. Доведеться їй топтати материну стежку… Ой, доведеться…

З пониклою, обваженою гіркими думами головою вона прислухалася до останніх звуків затихаючої в селі весільної музики, з якими гинули її останні надії, останні сподівання…

* * *

Ідуть дощі. Холодні осінні тумани клубочаться угорі і спускають на землю мокрі коси. Пливе у сірі безвісті нудьга, пливе безнадія, і стиха хлипає сум. Плачуть голі дерева, плачуть солом’яні стріхи, вмивається сльозами убога земля і не знає, коли осміхнеться. Сірі дні зміняють темнії ночі. Де небо? Де сонце? Міріади дрібних крапель, мов вмерлі надії, що знялись занадто високо, спадають додолу і пливуть, змішані з землею, брудними потоками. Нема простору, нема розваги. Чорні думи, горе серця, крутяться тут, над головою, висять хмарами, котяться туманом, і чуєш коло себе тихе ридання, немов над вмерлим…

Маленьке, сіре, заплакане віконце. Крізь його видко обом – і Андрієві і Маланці, як брудною, розгрузлою дорогою йдуть заробітчани, йдуть та йдуть чорні, похилені, мокрі, нещасні, немов каліки-журавлІ, що відбились од свого ключа, немов осінній дощ. Йдуть і зникають у сірій безвісті…

Тьмяно в халупці. Цідять морок маленькі вікна, хмуряться вогкі кутки, гнітить низька стеля, і плаче зажурене серце. З цим безконечним рухом, з цим безупинним спаданням дрібних крапель пливуть і згадки. Як краплі сі – упали й загинули в болоті дні життя, молоді сили, молоді надії. Все пішло на других, на сильніших, на щасливіших, немов так і треба.

Немов так і треба…

А дощ іде… Горбатими тінями у хатнім присмерку, сидять старі, немов рішають загадане Гудзем завдання: чи прийде коза до воза? А мабуть, прийде…

Частина друга

Сніги впали великі, і Андрій радо прокидає од порога до воріт стежку. Воно усе ж робота, та й не мусить чоловік вічно стирчати в хаті, де світить порожнім оком голод та нужда товчеться по вогких кутках. Бо то, пане добродзею, приходять останні часи: і рад би щось заробити, та нема де. Не знаєш, як перебути зиму. Маланка чорна, зсохлась уся на шабатурку, тільки оком пече та колить, та бухика по хаті, аж шибки деренчать. Весільну пам’ятку маєш, Маласю. Аякже… Як брав панич Льольо, той, з сусідньої економії, в нашого дідича дочку, стара наче здуріла: чим стріну, як будуть од вінця їхать – ячмінним хлібом? Вона в них служила, на її очах і панич виріс… Бігала по селу, змокла, на качан змерзла, поки не випрохала десь паляниці. Либонь в ковалихи. Правда, дав панич Льольо два злоти та один бабі Мар’яні оддала, бо як схопила колька, то мало душа не втікла з тіла. А тепер маєш – бухикай, серце… панську ласку викидай з грудей…

Андрій розігнув спину і застромив лопату. Він загрівся, димів парою, неначе комин, вуси і брови стали в нього молочні.

Село було засипане снігом до половини, низенькі хати осіли під синьою банею неба, немов баби в намітках на коліна стали у церкві; за коливоротом по полі око м’яко бігло снігами аж до крайнеба і не мало на чому спинитись.

Андрій взявсь за лопату і знов зловив загублену думку.

Бо він собі так покладає: як піде чоловікові з якого дня, то так воно вже і йдеться… Стара каже, що знала, а він не сподівався навіть. Де-де! Щоб син хазяйській та взяв убогу? Щоб Прокіп засватав Гафійку? Ну, що ж, таки було. Різдво із хати, а старости в хату, та нічого з того не вийшло. Затялась дівка і ані руш. Йому нічого, а Маланці горе велике. Не спала, а снилось за хазяйським сином бачити дочку, поле орати, в городi садити… Ха-ха! оближи губки, Маласю… Дівка не хоче. Гляди, чи не Марко в голові в неї. Може, вже й кісточки його згнили, може, помер десь у тюрмі. Була дівка як огірочок, а стала немов черниця. Схудла, мовчить і до батька жаль має. А він чим винен? Хіба він завдав Гущу в тюрму? Бо що, пане добродзею, бунтар, то таки правда, знали, що з ним зробити…

Хе, от вже й втомився. Геть чисто захляв на зиму, захарчувався. Ще літом нічого: бурячок там, цибулька, рибки наловиш…

Ну, Прокіп не мав чого ждати. Іншу засватав. Аякже… Маланка аж плакала з злос…

– Га! Фабрикант! Бач, як старається, щоб жінка ніжок не замочила, болячка б… Здоров!

– Ху!.. Бодай вас, Хомо, як налякали… Дай, боже… взнаєте, тепер такий полохливий, що й тіні своєї боюся.

– Хіба