Ірина Вільде - Сестри Річинські. (Книга перша)

тим, хто відчинив їм дверцята машини, коли молоді під'їхали до будинку по вулиці Куліша.

І тут він!

Допомагаючи дружині зібрати шлюбний серпанок, аби не зачепився де, Безбородько, наче в нагороду за шанобливу вірність маклера, шепнув йому довірливо:

— Отже, Суліман, я зможу нарешті спокійно спати…

Суліман плямкнув губами.

— Так пан доктор думають? — запитав співучим протяжним голосом, що видався Безбородькові підозрілим.

— Ви що?

Страх, що блискавичним зигзагом пробіг по обличчі Безбородька, справив видиму приємність маклерові, але тут же він пожалів молодого і додав:

— Ну, хто видів спокійно спати біля молодої дружини? Перепрошую, що так нефортунно висловився.

— Пішли, — енергійно взяла Катерина Безбородька під руку. — Зроби, прошу тебе, усміхнене лице — на нас дивляться.

В останню хвилину Безбородько наважився запросити на весілля і пані Бровко. Коли по містечку розійшлася чутка, що Річинські дали тисячу доларів відступного за нове мешкання, пані Бровко дозволила Безбородькові перепросити себе. Вона була трохи ображена пізніми запросинами, але, щоб не порушувати давніх непорозумінь, після деякого вагання обіцяла прийти.

В день вінчання надіслала молодій парі коштовну, хоч трошки вже надщерблену, оригінальну японську вазу і, правда, невеличкий, зате дуже гарно оздоблений торт. Між домашніми навіть постала суперечка: дома печений чи замовлений у цукерні. Щодо шлюбних подарунків, то про них можна сказати одне: який гість, такий подарунок.

Отець Нестор встромив Катерині три сотні за пазуху і сказав:

— Сховай, щоб навіть чоловік не знав. Придадуться тобі, — потім подумав, нахилився до Катерини і докинув пошепки: — Двісті — шлюбний дарунок, а сотку — за пужално…

Доктор Гук формально не зробив подарунка, але оплатив таксі молодим і гостям, а це теж щось значить.

Тітка Клавда — мати пана молодого — подарувала молодій парі срібний сервіз на дванадцять осіб. Правда, сервіз вже трохи немодний, але срібло важке, багатопроцентове, і в цьому його вартість.

Отці духовні зробили подарунок тим, що нічого не взяли за шлюб. Мажарин, як це він має у звичці, ніяковіючи, бурмочучи щось під ніс, вручив Катерині книгу «Ідеальне подружжя» Ван де Вельде з відповідною присвятою.

Тітка Меланія подарувала молодим сувій льняного сільського полотна на простирала. Згодом, після вечері, коли придивилась добре до Мажарина, який, на її думку, мляво залицявся до Аврельці, підхопила молодого, покликала його набік і запитала поліційним тоном:

— Слухай, Фільку, а він напевне не жонатий? Щось не подобається мені його темперамент. Що то за кавалер, що поводить себе так мляво коло молодої, гарної дівчини? Я вже мислю собі, може, він жонатий до лиха?

— Та слово честі, що ні.

— А де ж він студіював? — І, не чекаючи відповіді Безбородька, торохтіла далі: — Бо у Празі, то шкода гадання. Скільки таких випадків було, що повернувся хлопець із студії з Чехословакії, оженився в ріднім краю, а за якийсь час валиться на голову Пепічка з дитиною…

— Тіточко, таж мій колега з Відня…

— То уважай, бо я його не знаю… я знаю тільки тебе, докторе. Аврельця, тепер можу тобі сказати, мала вже раз неприємність…

— Та що ви, тіточко, то такий порядний чоловік, як я сам…

Безбородько був у доброму настрої. Півгодини тому, запиваючи брудершафт з жінчиною родиною, він з трепетним острахом в серці наблизився з чарою вина до Нелі. Серце так стукало в грудях, що навіть вино в чарці, яку тримав за ніжку, злегенька хвилювалось. Відчував на собі пильний погляд дружини, і це до краю позбавляло його впевненості. Не міг, хоч би й хотів, поминути Нелю, як жінчину сестру. З другого боку, хоч би й міг, нізащо не проминув би єдиної, може, на довгі роки нагоди поцілувати це омріяне, кохане створіння.

Безбородько догадувався, що Неля при всіх не відштовхне його від себе, але боявся, буквально тремтів з остраху перед гримасою огиди, яку вже раз мав нагоду бачити на її обличчі у подібному випадку на тризні. Проте він просто не міг отямитись від несподіванки, що та чудова квітка сама впала йому на груди, підставляючи уста для братнього поцілунку.

І коли тримав її отак в обіймах, на мить, на блискавичний уламок часу, здавалось йому, що має нарешті те, чого ціле життя прагнув. Це п'янке щастя сповнило його серце такою не знаною досі благородністю почувань, що він не пізнавав себе самого.

Міг тепер з приємністю романсувати навіть з тіткою Меланією. Пригадав собі ще, як говорила Катерина, що з Нелею від якогось часу щось твориться, — але звідки міг припускати, що та зміна буде така прихильна для нього?

Раптом тітка Меланія надумала щось:

— Ай, чекайте, та я чисто забула! Та я маю ще щось для вас! — і метнулась до кухні, де стала гукати Онуфрія.

За якийсь час на плечах Онуфрій уніс, може, п'ятнадцятилітрову бербеничку липового, як запевняла тітка, меду, бурмочучи п'яно під ніс, що на світі не любить, як роблять з тата вар'ята, бо раз їмосць наказали йому добре заховати мед під сидіння, аби родичі не вгляділи, що вони везуть його на продаж, а тепер знову кажуть йому цей же самий мед таскати аж у солонки. І не мають то порядного чоловіка чорти взяти?

— Онуфрій п'яний, як стодола, і сам не знає, що язиком обертає, — виправдовувала, червоніючи, тітка Меланія себе й Онуфрія посполу.

— Ти, — вже вдруге звернувся до Безбородька підпилий Нестор, показуючи в бік пані Бровко, яка сиділа біля отця пароха, в атласній сукні, струнка й елегантна, — що то за Марія Стюарт?

— То з моєї сторони, — невиразно відповів Безбородько.

Нестор, милуючись панею Бровко, підсвиснув:

— Порода! А бодай тебе, пане добродію, качка копнула! А мені все здавалось, що ти хлопський син!

Після вечері наблизилась Аврельця до Слави. Були однолітки і відчували приязнь одна до одної. Аврельця була розгублена, і видно було, що потребувала виговоритись перед кимсь.

— Мама така розпромінена, ніби той Мажарин уже освідчився мені… а мені… чомусь важко повірити… Маю враження, він говорить зі мною з чемності, а думає про інше… Я йому й не дивуюсь: чому якраз я мала йому подобатись? Тому, що моя мама собі бажає цього? — засміялась сумовито.

Слава взяла кузину тепло під руку:

— З нашими батьками завжди так: раз нас недооцінюють, то знов переоцінюють… Але добре, що ти не закрутила собі голови Севером… хочу сказати — доктором Мажариним.

— Правда? — оживилась Аврельця. — Я теж вважаю, що панночка може полюбити тільки того, хто перший з нею зайнявся… Вважаю, що то великий сором… любити без взаємності…

Мажарин, який виконував роль