Мзечабук (Чабуа) Іраклійович Аміреджібі - Дата Туташхіа, Мзечабук (Чабуа) Іраклійович Аміреджібі

само як не існує нормальної людини, яка на самоті з собою не вважала б себе хоч трішечки дурною. Ось це мізерне почуття провини й породжує в арештанті сумнів щодо права на бунт, на опір. Щоб піднести боєздатність повсталих, треба було покласти край цьому гнітючому фактору, а досягти цього можна було шляхом роз’яснювальної роботи, з одного боку, і, з другого,— практикою, безпосередньою, прямою участю в повстанні. Дата Туташхіа любив говорити: сміливість — це звичка. Хочу навести кілька прикладів цього.

Я пам’ятаю, першу атаку було відбито. Дата і я спустилися сходами вниз, хотіли вийти на подвір’я. Запримітили якогось чоловіка, він дуже обережно — здавалося, ось-ось богу душу оддасть від страху — скрадався вниз. Дата мовив:

— Це Токадзе, я показував його тобі. Він з Поті, тут з шушваллю.

І справді було таке, я згадав. Токадзе стояв тоді: голова — між плечі, ніс — у землю, наче в свою могилу втупився, а в руках — по цеглині. А було це, коли адміністрація відмовилася приймати передачі, біля в’язниці тупцяли сотень п’ять чи шість жінок з кошиками, а ми протиставили заходові начальства відповідну акцію — загальний крик! А здійснили це так: Поктія одержав вказівку, і за дві хвилини в’язниця вибухнула несосвітенним ревищем. Хлопці Амбо Хлгатяна напнули між вікнами третього поверху гасло: «Дайте передачі!!!» В’язниця почала скандувати ці слова. Юрма родичів за огорожею прочитала гасло й теж загаласувала.

З усіх корпусів припряжні вигонили на подвір’я шушваль. Гнали палицями, дехто навіть вимахував ножами. Один припряжний, на прізвисько Черепиця, який мав реальний шанс ось-ось стати законним злодієм, в одній руці тримав товстенного дрюка й лупив ним по спинах непокірної шушвалі, а в другій затискував величезного ножа й досить ризиковано вимахував ним. Той ніж міг змусити бігти й покійника,— а шушваль не квапилася.

— Бути Черепиці дворянином,— сказав Дата Туташхіа.

— Ану, давай, давай, кому кажуть! — покрикував Черепиця на свою отару.— Хачапурі жерти — на це ви мастаки, а як кричати — то в кущі?! Ану швидше, давай, швидше, кажу!..— І дрюк гуляв по їхніх головах.

На подвір’ї шушваль зустрічали люди Поктії і змушували запасатися камінням. Охоплена страхом і панікою юрма хапала не по одному, а по три-чотири камінці, і, як їй було наказано, ставала попід стіною.

То було вражаюче видовище. Уявіть собі, вся в’язниця — чотири тисячі чоловік — реве, не переводячи духу. За огорожею несамовито репетують жінки. Шушваль набрала каміння, що само по собі означало, що вона проти тих, чиїм відданим рабом була ціле життя, і, зважте, була при цьому щаслива своїм рабством. Проте люди пригнічені, тремтять від страху, ось-ось попадають від слабості в колінах. Деякі кричать, а інші просто роззявляють рота, вдаючи, що кричать, і думаючи, що когось обдурили. Та якщо хтось і стежить за ними, хіба розбереш у тому гвалті — отой справді кричить, а цей тільки рота роззявляє? Раз рота роззявляє, значить, кричить, а раз кричить, значить, на боці повсталих!.. Звичайно, шушваль тримає каміння, але тримає так, немов щойно ті камінці витягли з вогню й тицьнули, розжарені, їй у руки... Одне слово, виразнішого прикладу безпорадності й дії проти власної волі я зроду не бачив. Отам мені й показав Дата того Токадзе...

— Що воно за чоловік? — спитав я Дату.

— Не знаю, пописував він там щось, у Поті. Писав та сам і читав, а більше ніхто, мені здається.

— Навіщо ж друкували, коли він писати не вміє?

— Безцеремонний він чоловік, нахабний, але всі його боялися. Мабуть, остерігалися лайки й доносів. Не знаю, звідки мені знати.

— А що він писав?

— Писав на користь уряду і все інше. Били його, нещасного, через день. А тепер він сам тут. І за що це його, цікаво знати?

...Ми були вже на подвір’ї. Виповз у двір і Токадзе. Він був напружений, як стріла, що ось-ось полетить невідомо куди й згине.

В’язниця святкувала перемогу. Навкруги швидко й діловито снувало багато людей. Кожен був глибоко переконаний, що саме він вніс найсуттєвішу лепту в оборону і тепер поспішає в надто важливій справі.

Через десять хвилин ми опинилися біля незакінченого корпусу. Потійський писака Токадзе теж був тут. Він стояв перед головним входом і зверхнім тоном промовляв:

— Розгубилася вся ота публіка. І зовсім не вода, яку вони пустили на солдатів, вирішила справу. Всі розгубилися, всі — і ватажки, і весь отой люд,— Токадзе презирливо тицьнув пальцем на барикади,— Це ми з Авксентієм Кашибадзе пробралися отуди, в ту недобудовану богадільню, й посипали на них град каміння. Шпуронем у стіну, а каміння рикошетом — прямісінько в солдатів. І звідси треба було кидати так само. Та хто ж до цього додумається?!

— Петю Токадзе, чого ти тут вихваляєшся? Ти ж увесь цей час валявся в клозеті на другому поверсі,— зауважив хтось.

— Ти, Колю Шилакадзе,— вмить обернувся письменник,— сидиш за згвалтування жінчиної сестри, я ж знаю! Іди по камерах і розкажи про це всім, та не забудь, що ти й тещу пробував згвалтувати, тільки прокурор довести не зміг!

Шилакадзе остовпів.

Токадзе вернувся до своєї пастви, поговорив ще й подався до лікарняного корпусу. Він ішов невимушено, якось наче нахабно, і від колишнього його смертельного страху не лишилося й сліду.

А Шилакадзе стояв, наче його правець узяв. Заприсягнуся чим завгодно, він не тільки не робив того, в чому звинуватив його Токадзе, а навіть не чув, що таке на світі буває.

Нарешті він отямився від шоку й підвів на нас очі, червоний як рак.

— Скажу я тобі, Колю, чим усе це скінчиться, коли хочеш знати,— звернувся Класіон Квімсадзе до жертви Токадзе.— І ми, і ти дуба дамо в Сибіру, революція кінець кінцем переможе, а цей писака Токадзе,— я тільки зараз згадав, скільки разів його бито за доноси,— напише спогади і все, що тут було добре, припише собі, а в поганому звинуватить нас.

Наступного дня, коли полковник Кубасарідзе особисто керував масованою атакою й коли Класіон Квімсадзе обливав нечистотами панів офіцерів, Петя Токадзе й був тим самим арештантом, який надів на полковника повну по вінця парашу. Я навів цей приклад не для того, щоб показати, як з боягуза став сміливцем саме Токадзе,— такі покидьки, як Токадзе, не можуть стати в пригоді революції, і їй такі люди не потрібні. Я намагався лиш накидати схему, як виходить,