Карлос Руїс Сафон - Лабіринт духів

– То ти хочеш стати професійним письменником? Із «ундервудом» і всім іншим?

«Коли вже так, то з кабінетом на горішньому поверсі готичного хмарочоса, пачкою імпортних цигарок, склянкою сухого мартіні в руці й музою, що сидить на колінах у дорогій білизні, нафарбована криваво-червоною помадою», – відразу запропонувала моя ліва півкуля мозку. Так я собі уявляв на той час професійних письменників, принаймні тих, що писали детективні романи, які поглинали мій сон і душу. Одначе, попри великі надії, що вирували в моїй голові, від мене не сховалися ті ледь помітні нотки іронії, що прослизнули в лагідному тоні мого батечка. Якби йому заманулося ставити під сумнів моє покликання, миром це не скінчилося б.

– Авжеж, – сухо відповів я. – Як Хуліан Каракс.

«Як тобі це?» – подумав я.

Батько здійняв брови. Мої слова його вочевидь спантеличили.

– А звідки ти знаєш, як пише Каракс? Та й узагалі, звідки ти знаєш, хто він?

Я зробив таємничу міну, якою користався тоді, коли хотів показати, що мені відомо більше, ніж усі гадають.

– Знаю, та й годі, – невизначено відказав я.

Ім’я Хуліана Каракса завжди вимовляли пошепки за зачиненими дверима й зі стурбованими обличчями, подалі від дитячих вух, немовби йшлося про котрусь із тих пляшечок із наліпкою, на якій зображено череп із двома перехрещеними кістками. Мої батьки навіть не підозрювали, що у віці восьми років, риючись у верхній шухляді кухонної шафи, до якої діставався, ставлячи стілець на дерев’яну скриню, я виявив сховане за двома бляшанками кампродонського печива (яке я все ум’яв) і пляшкою мускатного вина (від якої у ніжному віці дев’яти років я мало не впав у алкогольну кому) зібрання творів Хуліана Каракса, перевиданих другом нашої сім’ї, доном Ґуставо Барсело.

Коли мені виповнилося десять років, я прочитав їх усі щонайменше двічі, і хоча, певна річ, небагато з них зрозумів, ця проза, виткана зі світла, полонила мене й запалила мою уяву образами, світами й персонажами, яких я не забуду до кінця свого життя. Дійшовши до такого рівня чуттєвої інтоксикації, я поклав собі навчитися Караксового ремесла, мистецтва оповіді, і стати найвидатнішим послідовником його діла. Однак я здогадувався, що для цього мені спершу треба з’ясувати, хто він і чому мої батьки завжди так пильнували, щоб я не дізнався про його існування.

На щастя, мій названий дядько, Фермін Ромеро де Торрес, не поділяв інформаційної політики моїх батьків. На той час Фермін уже не працював у книгарні. Він часто нас навідував, але його нове місце праці завжди оточувала аура таємничості, яку ані він сам, ані будь-хто з моєї родини не хотів розвіяти. Утім, щодо одного жодних сумнівів не виникало: хай якою була нова робота Ферміна, вона лишала йому багато часу для читання. Серед останніх прочитаних ним книжок було чимало підручників із антропології, на основі яких він сформулював різноманітні спекулятивні теорії, практичне застосування яких, за словами Ферміна, допомогло йому уникнути ниркових кольок і полегшило виведення з сечового міхура каменя завбільшки з кісточку мушмули (sic).

Одна з цих своєрідних теорій стверджувала, що знання, нагромаджені протягом століть завдяки старанням археологів і судмедекспертів, дають змогу зробити висновок, що за тисячоліття начебто еволюції людство не спромоглося на жодні здобутки, окрім як позбутися частини волосяного покриву, удосконалити плавки й винайти нові способи видобування вогню. Із цього, невідь-яким чином, випливала друга частина теореми, що звучала приблизно так: уся ця недоеволюція безсила перед простим фактом: що більше ти намагатимешся приховати щось від дитини, то наполегливіше вона прагнутиме це знайти, байдуже, йде мова про ласощі чи про листівку з безсоромними танцюристками кабаре, що демонструють свої принади.

– І це добре, що так є, адже того дня, коли згасне іскорка цікавості й молодь задовольнятиметься будь-якою оправленою в сухозлітку нісенітницею, яку намагаються їй втелющити перебіжні гендлярі – чи то мініатюрний електроприлад, чи то нічний горщик на батарейці, – і перестане бачити далі своєї дупи, то ми повернемося до кам’яної доби.

– Це буде якийсь апокаліпсис, – сміявся я, козиряючи слівцем, якого навчився від Ферміна й за яке він мене завжди нагороджував «Суґусом».

– Оце мені подобається, – казав Фермін. – Доки не перевелися парубійки в коротких штанцях, які тямлять уживати таких доладних грецизмів, надія є.

Може, це сталося через згубний Фермінів вплив, а може, завдяки вивертам, що їх я навчився з усіх тих гостросюжетних романів, які поглинав, наче зацукрований мигдаль, – хай там як, а невдовзі загадка особистості Хуліана Каракса й того, чому батьки вирішили назвати мене на його честь, потроху стала розвіюватися внаслідок моєї схильності складати докупи частинки пазла, вихоплювати уривки потайних розмов, ритися в заборонених шухлядах і, насамперед, читати всі ті пописані аркуші паперу, що мали би, як наївно гадав мій батечко, мирно спочивати у відрі на сміття. А там, куди не сягали мої вивідницькі й дедукційні таланти, на допомогу приходив Фермін та його потайні інформаційні довідки, які дали мені ключі до розгадки цієї таємниці й дозволили поєднати різні сюжетні лінії докупи.

Того ранку мій батько – наче йому бракувало клопоту – дізнався дві неприємні новини: по-перше, що його десятилітній син хоче стати «професійним» літератором і, по-друге, що він у курсі всієї тієї купи таємниць, які батько, керуючись найпевніше почуттям сорому, намагався з незапам’ятних часів приховати від нього. До його честі, слід зазначити, що сприйняв він усе це достойно: замість горланити, погрожуючи мені інтернатом чи працею в каменярні, бідолаха лише дивився на мене, не знаючи, що сказати.

– Я гадав, що ти захочеш стати книгарем, як я, як твій дідусь, а перед ним мій дідусь, як майже всі Семпере з давніх-давен…

Бачачи, що заскочив його непідготовленим, я вирішив укріпити свої позиції.

– Ні, я буду письменником. До того всього ще й романістом. А це ж найгірше, хіба ні?

Я гадав, що останній жарт розрядить атмосферу, але батькові вочевидь було не до сміху. Він схрестив руки на грудях, відкинувся на спинку стільця й обережно дивився на мене. Щеня показувало вибрики, які йому не подобалися. «Ласкаво просимо до батьківського клубу, – подумав я. – Для цього дітей і приводять у цей світ».

– Твоя мати завжди мені це казала, але я гадав, що вона це робить, щоб ушпигнути мене.

Ще одне очко на мою користь. Те, що моя паніматка колись помилиться бодай у чомусь, є так само малоймовірним, як те, що Судний день припаде на День побиття