Джордж Мартін - Бенкет круків

дощу й гавкіт Пса чути було слабеньке брязкання мечів і кольчуг під пошарпаними плащами. Брієнна рахувала приїжджих. Двоє, четверо, шестеро, семеро. Деякі, якщо судити з їхніх поз, були поранені. Останнім їхав неповороткий здоровань, з нього одного можна було зробити двох вояків. Захеканий кінь під ним був у кривавому милі й аж заточувався під вагою вершника. Здоровань єдиний з усіх вершників не накинув під дощем каптура. Пику мав круглу й безволосу; сам блідий як міль, а всі щоки поцятковані мокрими виразками.

Брієнна, хапнувши ротом повітря, висмикнула Клятвохранителя. «Забагато,— у нападі паніки подумала вона,— їх забагато».

— Гендрі,— мовила вона зовсім тихо,— тобі потрібен меч і лати. Це тобі не друзі. Ці взагалі нікому не друзі.

— Про що ви? — підійшов ближче хлопчина й став поряд, стискаючи у руці молот.

Вершники почали зістрибувати з коней, і тут на півдні полоснула блискавка. На якусь мить темрява перетворилася на ясний день. Спалахнув сріблясто-блакитний топір, світло замерехтіло на кольчузі й кірасі, а під темним каптуром першого вершника Брієнна угледіла залізний писок і два ряди вищирених сталевих зубів.

Гендрі побачив це теж.

— Він!

— Не він. А його шолом.

Брієнна силкувалася голосом не виказати свого страху, але в роті пересохло, як у пустелі. Дівчина здогадувалася, хто саме вбрав шолом Гончака. «Діти!» — пронизала думка.

Двері заїзду з гуркотом розчахнулися. Під дощ вийшла Верба з арбалетом у руках. Вона щось кричала до вершників, але над двором покотився грім, заглушивши всі її слова. Коли гуркіт грому стихнув, долинула мова власника Гончакового шолома:

— Тільки спусти на мене стрілу — і я того арбалета тобі в піхву застромлю й добре тебе ним відпораю! А тоді вичавлю тобі очі та примушу їх зжерти!

В голосі чоловіка була така лють, аж Верба, затремтівши, відступила на крок.

«Семеро»,— знову подумала у відчаї Брієнна. Проти сімох у неї шансів нема, це вона розуміла. Шансів нема, але і вибору теж нема.

І вона ступила під дощ, стискаючи Клятвохранителя в руці.

— Облиш її. Хочеш когось зґвалтувати — спробуй сили на мені.

Розбійники як один обернулися. Хтось зареготав, тоді інший сказав щось незнайомою мовою. Здоровань з круглою білою пикою злобно зас-с-с-с-сичав. Чолов'яга у Гончаковому шоломі розреготався.

— Я вже й забув, яка ти потворна. Та я радше твою кобилу зґвалтую.

— Нам потрібні коні,— мовив один з поранених.— Свіжі коні, а ще поїсти. За нами женуться беззаконники. Віддайте нам коней — і ми заберемося. Ми не збиралися вас кривдити.

— В сраку! — розбійник у Гончаковому шоломі висмикнув із сідла бойовий топір.— Та я їй кляті ноги повідрубую! І на опецьках поставлю її, щоб добре бачила, як я поратиму оту малу з арбалетом.

— І чим саме? — глузливо зронила Брієнна.— Шагвел казав, тобі все твоє чоловіче багатство відчикали разом з носом.

Вона хотіла його спровокувати — і це їй вдалося. Сиплючи лайкою, чолов'яга кинувся на неї, і з-під ніг хлюпнула чорна вода. Решта не рушили з місця — спостерігали за виставою, як Брієнна і сподівалася. А сама Брієнна стояла мов закам'яніла, очікуючи. Темний двір, ковзке болото під ногами. «Хай краще підходить ближче. З божою поміччю, може, ще посковзнеться і впаде».

Але поміч прийшла не від богів, а від меча. «П'ять кроків, чотири... зараз!» — порахувала Брієнна, і Клятвохранитель метнувся вгору, щоб зустріти нападника. Криця гримнула об крицю, і Брієннин клинок, пропоровши лахміття, розрізав кольчугу. Топір у цей час уже опускався на дівчину, але вона крутнулася вбік, завдавши другого удару чолов'язі в груди, й відступила.

Ворог рушив за нею, заточуючись і спливаючи кров'ю, аж рикаючи від люті.

— Лярва! — гримотів він.— Потвора! Сучка! Та я тебе своєму псові віддам на порання, клята сучко!

Топір злетів убивчою дугою, мов страшна чорна тінь, що у спалахах блискавок щоразу ясніла сріблом. Брієнна не мала щита, щоб зустріти удар. Доводилося відступати, шарпаючись туди-сюди, коли на неї опускався топір. Якоїсь миті закаблук посковзнувся в болоті, й Брієнна мало не впала, але дивом змогла відновити рівновагу, от тільки цього разу топір черкнув її по плечу, залишаючи по собі пекельний біль.

— Дістала, сучко! — гукнув хтось із розбійників, а інший мовив:

— Побачимо, як вона від цього ухилиться!

І вона ухилилася, з полегшенням бачачи, що всі й далі спостерігають. Так-бо краще, ніж якби вони вирішили втрутитися. Сімох вона не подужає сама-одна, навіть якщо один-двоє з них поранені. Старий сер Гудвін давно в могилі, але вона ясно чула у вухах його шепіт. «Чоловіки завжди тебе недооцінюватимуть,— казав він,— гонор велітиме їм швидко тебе здолати, щоб ніхто не казав, буцім вони заледве побороли жінку. То нехай марнують сили на люті атаки, а ти свої сили бережи. Чекай і чатуй, дівчинко, чекай і чатуй». І вона чекала, чатуючи, ковзаючи вбік і назад, і знову вбік, рубаючи супротивника то по обличчю, то по ногах, то по руці. Удари нападника вповільнилися: топір важчав у нього в руці. Брієнна змусила чолов'ягу розвернутися так, що дощ заливав йому очі, а тоді зробила два швидкі кроки назад. Лаючись, він знову заніс топора й кинувся на неї, але нога ковзнула в болоті...

...і Брієнна стрибнула йому назустріч, обіруч стискаючи руків'я меча. Кинувшись сторчголов уперед, ворог просто нахромився їй на вістря, і Клятвохранитель, пробивши тканину, кольчугу, дублену шкіру та знову тканину, протяв йому кишки й вистромився зі спини, рипучо чиркаючи по хребцях. Топір випав з ослаблих пальців, і двоє суперників зіткнулися, аж Брієнна обличчям врізалась у собачий шолом. Щокою відчула холодний мокрий метал. По криці ріками збігав дощ, а коли знову кресонула блискавка, Брієнна в прорізах для очей побачила біль і страх і щиру невіру.

— Сапфіри,— шепнула вона, з силою провертаючи клинок, аж чоловік здригнувся. Всією вагою він навалився на неї — і от уже вона під чорною стіною дощу обіймає труп. Брієнна відступила, відпускаючи його...

...і тут у неї з вереском врізався Куслій.

Він обрушився на неї лавиною мокрої вовни і молочно-білої плоті, відірвав від землі та знову кинув на землю. Брієнна приземлилася в калюжу, аж вода потрапила і в очі, і в ніс. З грудей дух вибило, а голова з хрускотом опустилася на камінь, що наполовину ховався в землі.

— Ні! — тільки й встигнула скрикнути Брієнна, перш ніж Куслій стрибнув на неї згори, своєю