Джоан Роулінг - Бентежна кров, Джоан Роулінг

глянула на годинник. Лишилося п’ять хвилин, а її адвокатки Джудит ніде не видно. Вона притулилася до холодної кам’яної стіни й мовила:

— Я те саме подумала. Ти не передзвонив Пат?

— Ні, а що?

— Ал прийшов до офісу.

— Який ще Ал?

— Твій брат Ал.

Коротка пауза.

— От бляха,— тихо вилаявся Страйк.

— Де ти? — спитала Робін.

— У супермаркеті в Чинфорді. Наша білява подруга зі Сток-Ньюїнгтону вийшла на закупи.

— Що купує?

— Для початку — піногуму й листи МДФ,— відповів Страйк.— А допомагає їй тип зі спортзали Мутного. А ти де?

— Чекаю під конторою юристів Метью. Сьогодні досудове врегулювання,— відповіла Робін.

— Чорт,— сказав Страйк,— я забув. Щасти тобі. Слухай... якщо хочеш решту дня відпочити...

— Я не хочу відпочивати,— відповіла Робін. Оддалік вона помітила Джудит у червоному пальті, яка прямувала в її бік.— Я планую потім заїхати до Бетті Фуллер. Треба йти, Корморане. Потім поговоримо.

Вона закінчила дзвінок і пішла назустріч Джудит. Та широко усміхнулася.

— Як ви? — спитала вона, поплескавши Робін по передпліччю вільною рукою; в другій була валізка.— Все буде добре. Дозвольте говорити мені.

— Гаразд,— відповіла Робін і усміхнулася настільки тепло, наскільки спромоглася.

Вони разом піднялися до невеликого фоє, де їм назустріч рушив міцний чоловік у костюмі та з зачіскою а-ля Цезар. Він недбало усміхнувся, простягаючи Джудит руку.

— Пані Коббс? Ендрю Шенстоун. Пані Еллакотт? Як ся маєте?

Від його потиску в Робін заболіла рука. Шенстоун і Джудит рушили в подвійні двері, розмовляючи про затори в Лондоні, а Робін пішла слідом за ними. У горлі пересохло; вона почувалася дитиною, яка не встигає за батьками. Темний коридор, а тоді вони завернули до невеликої конференц-зали з овальним столом і затертим синім ковроліном на підлозі. Метью сам-один сидів за столом. Пальта він не скинув; коли вони зайшли, він посовався на стільці. Робін, сідаючи навпроти, глянула йому просто в обличчя. На її подив, Метью негайно відвів очі. А вона уявляла, що він злісно дивитиметься через стіл з отим дивним вищиром, схожим на оскал сердитого собаки, який з’являвся в нього під час сварок наприкінці їхнього шлюбу.

— Ну гаразд,— почав Ендрю Шенстоун, знову усміхнувшись, а Джудит Коббс розгорнула папку, яку принесла з собою. Перед Шенстоуном лежав закритий шкіряний кейс для документів.— Позиція вашої клієнтки лишається такою самою, як і в листі від чотирнадцятого числа, я правильно розумію, Джудит?

— Саме так,— підтвердила Джудит, крізь окуляри в товстій чорній оправі переглядаючи копію названого листа.— Пані Еллакотт радо відмовляється від будь-яких вимог до вашого клієнта, окрім прав на прибуток, отриманий від продажу квартири на... гм...

«Гастингс-роуд»,— подумки підказала Робін. Вона згадала, як переїхала з Метью до того тісного житла, як радісно носила коробки з рослинами та книжками через газон, як Метью підключав кавоварку — одну з перших їхніх спільних покупок, як сидів на ліжку пухнастий слон, його давній-давній подарунок.

— ...на Гастингс-роуд, так,— провадила Джудит, швидко читаючи листа,— з якого вона хотіла б отримати десять тисяч фунтів, які її батьки поклали на депозит під час придбання квартири.

— Десять тисяч,— повторив Ендрю Шенстоун. Вони з Метью перезирнулися.— У такому разі ми погоджуємося.

— Ви... погоджуєтеся? — перепитала Джудит Коббс, здивована не менше за Робін.

— Обставини мого клієнта змінилися,— сказав Шенстоун.— Тепер його пріоритетом є якнайскоріше розлучення, і здається, ваша клієнтка вказала, що бажає того самого — окрім десяти тисяч. Звісно,— додав він,— вже майже минули належні два роки, тож...

Джудит подивилася на Робін, яка кивнула, відчуваючи сухість у роті.

— Тоді, гадаю, ми можемо все завершити сьогодні. Дуже, дуже добре,— поблажливо додав Ендрю Шенстоун, і враження було таке, ніби він говорить сам до себе.— Я взяв на себе сміливість скласти документ...

Він розкрив свій кейс, розвернув на полірованій стільниці й підштовхнув до Джудит, а та дуже уважно прочитала документ.

— Так,— нарешті промовила вона й підсунула документ до Робін, яка дізналася, що Метью обіцяє переказати гроші на рахунок Робін протягом семи днів з моменту підписання документа.

— Задоволені? — тихо спитала Джудит у Робін.

— Так,— відповіла Робін, у якої трохи паморочилося в голові.

Вона не розуміла, нащо її взагалі сюди притягнули. Це остання демонстрація влади — чи Метью вирішив здатися тільки сьогодні вранці? Вона опустила руку в сумочку, але Джудит уже подала їй власну чорнильну ручку, тож Робін узяла її і підписала. Джудит передала документ Ендрю Шенстоуну, той підсунув його до Метью, а Метью поспішно підписав. Підписуючи, він звів очі на Робін і негайно відвів погляд, і в цю ж саму мить Робін зрозуміла, що сталося і чому він їй поступився.

— Дуже добре,— повторив Ендрю Шенстоун, ляснув по столу товстим ручиськом і засміявся.— Ну що, швидко й безболісно, так? Гадаю, на цьому ми...

— Так,— злегка усміхнулася Джудит,— гадаю, так і є!

Метью і Робін підвелися і дивилися, як їхні юристи збирають свої речі, а Джудит ще й надягає пальто. Розгублена через те, що тільки-но сталося, Робін знову почувалася, мов дитина з батьками. Вона не знала, як вийти з цієї ситуації, чекала, поки юристи її відпустять.

Ендрю Шенстоун відчинив перед Робін двері, і вона вийшла в коридор і попрямувала до фоє. За нею йшли юристи та знову говорили про затори. Коли вони затрималися в фоє, щоб попрощатися, Метью коротко подякував Шенстоуну й повз Робін пройшов за двері.

Робін дочекалася, поки Ендрю Шенстоун піде, а тоді заговорила до Джудит.

— Дякую,— сказала вона.

— Та мені навіть не довелося нічого