Віктор Гюго - Знедолені

заманулося обрати собі дивного помічника. А що в цьому такого? Хіба гній не допомагає виростити троянду?

Маріус обожнював Козетту, він володів Козеттою. Козетта сяяла чистотою й невинністю. Хіба цього не досить? Що йому до особистих справ Жана Вальжана? Сахаючись фатальної тіні цього чоловіка, Маріус чіплявся за його ж таки слова: «Я ніхто для Козетти. Десять років тому я навіть не знав, що вона існує на світі».

Жан Вальжан був випадковим перехожим. Він сам так сказав. Ну ось він і пройшов мимо. Провидінням для Козетти стане віднині Маріус.

Не можна сказати, що Маріус не намагався знайти якісь виправдання для Жана Вальжана. Та думки його неминуче поверталися до одного: це був каторжник, тобто істота, відкинута на саме дно суспільства. Хоч Маріус і був демократом, проте він беззастережно засуджував усіх, хто в чомусь завинив із погляду закону. Маріус ще не вмів відрізняти закон від права, справедливість у людському розумінні від справедливості Божої. Він вважав, що довічне покарання і суспільне прокляття — це необхідні умови для існування цивілізації. Маріус стояв ще на цьому щаблі духовного розвитку, хоч мав неминуче піднятися вище, тому що був добрий і від природи схильний у всьому докопуватись до істини.

У світлі таких уявлень Жан Вальжан здавався йому створінням відразливим і потворним. Каторжник. Це слово звучало для Маріуса трубним голосом правосуддя, й кінець кінцем він відвернувся від Жана Вальжана.

Слід відзначити, що Маріус не поставив Жанові Вальжану двох-трьох запитань, які мали вирішальне значення. І не тому, що вони його не цікавили, — він їх боявся. Жондретів барліг? Барикада? Жавер? Хто знає, яке жахливе світло пролили б на події правдиві відповіді Жана Вальжана на такі запитання? Чи не відбилися б і на янгольському чолі Козетти відблиски пекельного полум’я? Маріус і так довідався надто багато. Тепер йому куди дужче хотілося все забути, ніж прояснити.

Перебуваючи в такому душевному стані, Маріус із тривогою думав про те, що цей чоловік і далі підтримуватиме взаємини з Козеттою. Він картав себе за невиправдану слабість, що штовхнула його на фатальну поступку. Він дозволив собі розчулитись. Він припустився помилки. Йому слід було відштовхнути Жана Вальжана. Маріус був невдоволений собою.

Що ж тепер робити? Він не міг змиритися з думкою, що Жан Вальжан навідуватиме Козетту. Навіщо йому цей чоловік? Проте він дав обіцянку, а слова, даного навіть каторжнику, треба дотримуватись. І все ж таки насамперед він має подбати про Козетту.

Маріус ніяк не міг виплутатися з цього клубка думок. Його опанувала глибока тривога. Приховати її від Козетти було нелегко, але кохання — великий талант, і Маріус зумів не виявити свого хвилювання.

Наче мимохідь він поставив кілька запитань Козетті, чистій і невинній, мов горлиця; слухаючи розповіді про її дитинство та юність, він усе більше переконувався в тому, що ставлення до неї каторжника було взірцем батьківської доброти й ласки. Отже, Маріус угадав правильно. Цей зловісний будяк любив і оберігав чисту лілію.

Книга сьома

Сутінки згущуються

1. Кімната на нижньому поверсі

Другого дня ввечері Жан Вальжан постукав у ворота Жільнорманового дому. Його зустрів Баск.

— Пан барон звелів запитати у вашої милості, хочете ви піднятися нагору чи лишитися внизу? — звернувся до нього служник.

— Я залишуся внизу, — відповів Жан Вальжан. Баск поштиво відчинив двері до кімнати на нижньому поверсі.

— Піду повідомлю молоду пані, — сказав він.

Кімната, куди увійшов Жан Вальжан, була склепінчаста, вогка, з червоною цегляною підлогою, із заґратованим вікном.

Либонь, віник і мітла нечасто навідувалися в це приміщення. Порох тут лежав неторканий. Розкішна чорна павутина, прикрашена мертвими мухами, затягувала шибку вікна. У кутку лежала купа порожніх пляшок. Стіни були облуплені. У глибині кімнати виднівся камін, у якому горів вогонь. Це свідчило, що тут заздалегідь розраховували на Вальжанову відповідь: «Я залишуся внизу».

Біля каміна стояли два крісла. Між кріслами лежала стара витерта постілка. Кімната була освітлена полум’ям із каміна й присмерковим світлом, яке пробивалося крізь вікно.

Жан Вальжан був стомлений. Уже кілька днів він не їв і не спав. Він важко опустився в крісло.

Баск повернувся, поставив на камін запалену свічку й вийшов. Жан Вальжан сидів, звісивши голову на груди, й не помітив ні Баска, ні свічки.

Раптом він випростався, наче раптово розбуджений. За його спиною стояла Козетта.

Він не бачив, але відчув, як вона увійшла.

— Ну, тату, — вигукнула Козетта, — я знала, що ви дивак, але такого не сподівалася! Маріус сказав, ніби ви самі захотіли, щоб я приймала вас тут.

— Так, я сам…

— Тоді тримайтеся, зараз я влаштую вам сцену! Для початку поцілуйте мене, тату.

І вона підставила йому щоку. Жан Вальжан не ворухнувся.

— Отакої! — здивувалася Козетта. — Що я вам зробила? Я на вас розгнівалась, так і знайте. Ви повинні спокутувати свою провину. Ви повечеряєте з нами.

— Я вже вечеряв.

— Неправда. Ну ж бо, ходімо до вітальні! Скоренько!

— Це неможливо.

Козетта трохи розгубилась. Вона перестала наказувати й перейшла до розпитувань.

— Але чому? І навіщо ви обрали для нашої зустрічі найгіршу кімнату в домі? Тут жахливо.

— Ти ж бо знаєш… Ви ж бо знаєте, баронесо, — виправився Жан Вальжан, — що я дивак, і в мене свої примхи.

Козетта сплеснула в долоні.

— Баронеса!.. Ви!.. Що це означає?

Жан Вальжан поглянув на неї з вимученою усмішкою.

— Ви самі захотіли бути баронесою. От ви нею й стали.

— Але не для вас, тату.

— Не називайте мене татом.

— Що-що?

— Називайте мене добродієм Жаном.

— То ви мені вже не батько? То я для вас уже не Козетта? І ви не хочете з нами жити! Що я вам такого зробила? Що сталося?

— Нічого.

— Навіщо ж ви змінили ім’я?

Він усміхнувся тією самою гіркою усмішкою.

— Ви своє теж змінили. Якщо ви стали пані Понмерсі, то чом би мені не стати добродієм Жаном?

— Я таки нічогісінько не розумію. Навіщо ви кривдите свою маленьку Козетту? Не смійте бути злим, ви ж такий добрий!

Він не відповів. Вона схопила його за руки і в нестримному пориві притиснула їх собі до шиї, з виразом глибокої ніжності.

— О, будьте добрим! — сказала вона.

І провадила:

— Ось що я називаю бути добрим: не супитись, перебратися жити до нас, — тут теж є пташки, як і на вулиці Плюме, — покинути ту жахливу нору на вулиці Озброєної людини, не загадувати нам більше загадок, обідати з нами, снідати з нами, бути моїм батьком.

Він вивільнив руки.

— Вам більше не потрібен батько, у