Ахмед Салман Рушді - Джозеф Антон

— Салмане, — сказав Віджей обережно, — ситуація у нас досить-таки напружена. Я і сам дещо стривожений.

Він не знав, чого чекати. Його вітатимуть, а чи відштовхнуть із зневагою? Існував тільки один спосіб дізнатися про це.

Коли він вийшов з літака у Делі, то відчув якусь внутрішню спонуку поцілувати землю чи, радше, блакитну доріжку трапу, проте був надто збентежений, аби зробити це під пильним оком невеличкого війська охоронців. Гарячий день огорнув його і Зафара, неначе обіймами. Сіли у тісний білий «гіндустан-амбасадор», у якому кондиціонер не працював. Так, він повернувся додому.

Індія хлинула на них звідусіль. «КУПУЙТЕ ПАСТКИ ДЛЯ ТАРГАНІВ «ЧИЛЛІ» !», «ПИЙТЕ МІНЕРАЛЬНУ ВОДУ «ХЕЛЛОУ»!», «ШВИДКІСТЬ — ЦЕ ЗАДОВОЛЕННЯ, АЛЕ Й СМЕРТЬ!» вигукували рекламні щити. Також були й нові заклики: «ЗАПИШИСЯ НА ORACLE 81, ЗАКІНЧУЙ З JAVA ТАКОЖ». І як доказ того, що багаторічний протекціоністський період закінчився, всюди з’явилася «кока-кола». Під час його останнього перебування в Індії «кока-кола» підпадала під заборону, залишаючи простір для власних огидних імітацій «кампа-коли» і «тамс-апу». Тепер червона реклама «кока-коли» впадала у вічі мало не кожних сто ярдів. Девіз «коки» було написана мовою хінді у латинській транслітерації: Jo Chaho Ho Jaaye. Що в буквальному перекладі означало: «чого ти бажаєш, нехай стається». І він вирішив сприйняти це як благословення.

СИГНАЛЬ ПІД ЧАС ОБГОНУ — вимагали знаки на задньому борту мільйона вантажівок, що запруджували дорогу. Всі вантажівки, автомобілі, байки, скутери, таксі й авторикші з ентузіазмом сигналили, запрошуючи їх до міста енергійною симфонією індійської вулиці. Куди преш! Вибач, я поспішаю! Ну, все гаразд!

Зафара він так і не вмовив одягнути індійську національну одіж. Сам же він убрався в прохолодну й вільну курту-пайджаму одразу по приїзді, проте Зафар уперто відмовлявся: «Це не мій стиль», — і далі ходив у своїй лондонській уніформі — футболці, широких штанях карґо і кросівках. (Під кінець поїздки він уже ходив у пайджа-мі, себто в білих штанях, але без куртки; хай там як, але поступу досягнуто.)

Біля Червоного форту реклама запрошувала на світлозвукову виставу. «Якби була тут мама, — сказав раптом Зафар, — вона б обов’язково пішла подивитися». Так, подумав він, пішла б подивитися. «А знаєш, — сказав він синові, — вона тут була». Почав розповідати Зафарові про їхню подорож 1974 року, про те, що його мама думала з того чи з іншого приводу, наскільки їй сподобався спокій у цьому місці чи гул в іншому. Їхня мандрівка набувала іншого виміру.

Він знав, що перший приїзд буде найскладнішим. Якщо він пройде добре, то надалі все владнається. Другий приїзд? «РУШДІ ПРИЇЖДЖАЄ ЗНОВУ» вже й не дуже скидалося на сенсацію. А третій — «ВІН ЗНОВУ ТУТ» — взагалі не новина. Під час довгого й болісного повернення до «нормальности» звиклість чи навіть нудьга були хорошою зброєю. Він намірився набридати Індії аж до її підкорення.

Його охоронці уявляли собі кошмарний сценарій з натовпом, що вчиняє заворушення. В Старому Делі, де жило багато мусульман, вони особливо остерігалися, зокрема, коли хтось із публіки смів упізнати його. «Сер, вони знають, хто ви! Так, вас упізнали! Сер, вони назвали ваше прізвище! Вони таки впізнали вас! Сер, будь ласка одягніть капелюх!»

Офіційна Британія від нього дистанціювалася. Глава Британської ради в Індії Колін Перчард відмовив йому у наданні приміщення ради для прес-конференції. Високий комісар Британії сер Роб Янґ одержав від міністерства закордонних справ вказівку уникати його. Він намагався не зважати на це, пам’ятаючи, заради чого він насправді сюди прибув. Премія письменників Співдружносте була тільки приводом. А поїздка із Зафаром стала справжньою перемогою. Його премією виявилася Індія.

Вони мандрували Індією: Джайпур, Фатепур Сикрі, Аґра, Солан. Тепер на дорозі він бачив більше вантажівок, ніж раніше, значно більше, горластих і смертельно небезпечних; часто мчали супроти них по зустрічній смузі. Що кілька миль вони минали аварії із лобовим зіткненням.

Поглянь, Зафаре, це усипальниця славетного мусульманського святого; всі водії вантажівок зупиняються тут і молять за щасливу дорогу, навіть індуси. Тоді знову залазять до своїх кабін і ризикують своїм життям, а також і нашим. Поглянь, Зафаре, на той тракторний причіп, повен людей. Під час виборчої кампанії сарпанчі, або ж старости, кожного села зобов’язані привезти людей на політичні зібрання. Норма на підтримку Соні Ґанді -десять причепів людей із населеного пункту. Нині люди настільки розчаровані політиками, що з власної волі ніхто б не поїхав на ті зібрання. Поглянь, он у полі димлять комини печей для випалювання цегли.

За містом повітря дещо чистіше, та не цілком. А в Бомбеї з грудня до лютого, тільки подумай, жоден літак до 11 години ранку через смог не може ні приземлитися, ні злетіти.

Мало не кожних сто ярдів — знак «STD-ISD-PCO». PCO означає personal call office (персональний переговорний пункт), тож тепер подорожні могли зайти в таку будку і зателефонувати до будь-кого в Індії або ж навіть у світі, а тоді на виході заплатити за розмову. Це перша комунікаційна революція в Індії. За кілька років потому відбудеться друга, коли сотні мільйонів мобільних телефонів, як ніколи раніше, зблизять індійців одне з одним і з усім світом.

Зафарові от-от мав виповнитися двадцять один рік. Поїздки з ним до Солана, до повернутої у їхню власність вілли, стала дуже зворушливою. Настане день — і вона належатиме Зафарові й маленькому Міланові. Вони стануть четвертим поколінням у родині, які володітимуть нею. Їхня родина мешкала по всьому світові, й ця ділянка землі, що послідовно переходила з покоління в покоління, означала дуже багато.

Повітря стало свіжим, з крутих схилів нависали хвойні дерева. Над ними у сутінках в промінні призахідного сонця засяяли перші села. Вони минули вузькоколійний поїзд, що повільно рухався мальовничою дорогою вгору до Шимли. Зупинилися біля дгаба вже неподалік Солана, аби трохи перекусити, тож власник тішився, що він завітав до нього. Хтось підійшов і попросив автограф. Він не зважав на стурбовану похмурість старшого офіцера поліції Акшея Кумара. Він не був у Солані, відколи йому виповнилося дванадцять років, проте вважав його своїм домом.

Уже споночіло, коли вони дісталися Анісової вілли. З дороги до неї їм довелося спускатися по 122 сходинках. Біля підніжжя сходів була хвіртка, і Віджей офіційно завів їх до будинку, який йому вдалося відвоювати для його родини. Вибіг сторож Ґовінд Рам і збентежив Зафара тим, що нахилився, аби торкнутися їхніх стоп. Небо аж