Стівен Кінг - Вовки Кальї. Темна вежа V

землю за тридцять ярдів од купки живих ще Вовків. Та натомість вона набрала швидкості, здійнялася в повітря й ударила Вовка-командувача у вишкірену морду. І його голова вибухнула разом з радаром.

— Давай, — сказав Едді. — Спробуй. У тому, щоб використати їхню фігню проти них самих, є щось приє…

Не слухаючи його, Джейк кинув сничі на землю, переліз через купу тіл і пішов стежкою.

— Джейку? Джейку, ти обрав невдалий час для…

Чиясь рука вхопила Едді вище ліктя. Він рвучко розвернувся, здіймаючи револьвер, і побачив, що це Роланд.

— Він тебе не чує, — сказав стрілець. — Ходімо. Всі разом.

— Стривай, Роланде. — Роза була вся в крові, але Едді зрозумів, що то кров сердешної сей Айзенгарт, бо на самій Розі ран не бачив. — Дайте мені ці кулі, — попросила вона.

ШІСТНАДЦЯТЬ

Вони приєдналися до Джейка якраз вчасно: Вовки пішли в свій останній наступ. В стрільців полетіли сничі, але Роланд і Едді легко розстріляли їх на льоту. Джейк вистрелив дев’ять разів через рівні проміжки часу, стискаючи лівою рукою правий зап’ясток, і від кожного його пострілу випадав з сідла один Вовк і його затоптували коні, що наступали ззаду. Коли в «рюгері» закінчилися набої, десятого Вовка, викрикуючи ім’я Леді Орізи, прикінчила Розаліта. Залія Джефордс теж включилася в бій, і одинадцятий упав від її тарілки.

Поки Джейк перезаряджав «рюгер», до справи взялися Роланд і Едді. Вони могли б розділити вісьмох Вовків між собою (те, що загалом тварюк залишалося дев’ятнадцять, не надто здивувало Едді), але двох вирішили залишити наостанок Джейкові. Роботи наступали, розмахуючи над головами світловими мечами, що, поза сумнівом, могло б до смерті налякати купку фермерів, і хлопчик відстрелив радар тому, який скакав ліворуч. І відступив убік, ухиляючись від удару, коли останній Вовк не надто рішуче замахнувся мечем.

Його кінь перестрибнув через кучугуру трупів. На протилежному боці дороги сиділа серед сіро-зеленої машинерії й масок, що танули, Сюзанна. Також уся в бризках крові Марґарет Айзенгарт.

І Роланд збагнув, що останнього Джейк приберіг для Сюзанни, яка не змогла приєднатися до них на стежці, бо не мала ніг. Стрілець кивнув. Цього ранку хлопчик подивився в очі невимовному жаху, пережив страшний удар, але Роланд думав, що з ним усе буде гаразд. Йому допоможе змиритися з горем Юк, який чекав на нього у пасторському будинку.

— Леді О-о-Різа! — закричала Сюзанна і метнула тарілку в останнього Вовка, коли той уже розвертав коня на схід, до місця, яке вважав домом. Повискуючи, тарілка злетіла в повітря і зітнула верхівку зеленого каптура. Якусь мить останній крадій дітей ще тримався в сідлі, здригаючись і захлинаючись від виття сирени, кличучи підмогу, яка не прийде. Потім він рвучко смикнувся назад, зробив повний кульбіт у повітрі й брязнувся на дорогу. Виття обірвалося.

«Отож, — подумав Роланд, — наші чотири хвилини скінчилися». Він опустив погляд на свій револьвер, який ще димівся, і вклав його назад у кобуру. Одна за одною затихали сирени повалених роботів.

Залія дивилася на нього, все ще не розуміючи.

— Роланде! — мовила вона.

— Так, Заліє?

— Їх більше нема? Хіба таке може бути? Їх нема?

— Усі мертві, — кивнув стрілець. — Я нарахував шістдесят одного. Всі вони лежать або на дорозі, або в нашій канаві.

Тіанова дружина ще трохи постояла, перетравлюючи цю інформацію. А потім зробила щось таке, що здивувало навіть стрільця, котрий звик ні з чого не дивуватися. Вона кинулася йому в обійми, міцно притислася до його тіла і вкрила все його обличчя жадібними й мокрими від щастя поцілунками. Роланд стійко це витримував, потім ввічливо, але твердо відхилив її від себе. На нього знову накочувало млосне відчуття. Відчуття непотрібності. Відчуття, що такі битви можуть тривати до нескінченності, у них він втрачатиме то палець через омаромонстрів, то око через хитру стару відьму, і наприкінці кожного бою відчуватиме, що Темна вежа замість наблизитися віддалилася. І весь цей час сухий крутій пробиратиметься по кістках до його серця.

«Припини, — наказав він самому собі. — Це безглуздя, ти сам це знаєш».

— Роланде, а не може бути, щоб вони замість цих прислали інших Вовків? — спитала Роза.

— Я думаю, інших у них немає, — відповів Роланд. — А якщо і є, то їх набагато менше. І тепер ви знаєте, як їх можна вбити, правда?

— Так, — вона сліпучо всміхнулася йому, й та усмішка обіцяла значно більше, ніж поцілунки.

— Піди вниз, — сказав він їй. — І Залію візьми. Скажіть там, що вже можна підніматися сюди. Нині Леді Оріза була прихильна до Кальї. І до роду Ельда.

— А сам ти не хочеш піти з нами? — спитала Залія. Вона вже відійшла від нього, і її щоки пашіли вогнем. — Не хочеш, щоб вони вітали тебе як переможця?

— Пізніше ми всі приймемо вітання, — відказав Роланд. — А зараз нам треба поговорити ан-тет. Хлопчик пережив страшний шок.

— Так, — сказала Роза. — Так. Ходімо, Зі. — Вона взяла Залію за руку. — Допоможи принести радісну звістку.

СІМНАДЦЯТЬ

Жінки пішли, десятою дорогою обходячи скривавлені рештки бідолашного Бенні Слайтмена. Залія подумала, що лише одяг тримав разом те, що від нього лишилося, і здригнулася від думки про батьківське горе.

Молода сей з укороченими ногами сиділа на північному боці канави, роздивляючись тіла Вовків. Вона помітила, що на одному дивом лишилася маленька штука, яка досі намагалася крутитися. Руки Вовка, обтягнені зеленими рукавицями, смикалися, наче в пропасниці. На очах у Рози й Залії Сюзанна підняла великий камінь і розтрощила ним рештки капелюшка-розумаки. Вовк одразу застиг. Тихе гудіння, яке йшло від нього, змовкло.

— Сюзанно, ми йдемо розповісти всім, — сказала Роза. — Але спершу хотіли подякувати тобі. Ти молодець! Ми тебе так любимо!

Залія кивнула.

— Кажемо спасибі, Сюзанно з Нью-Йорка. Кажемо спасибі таке велике, яке тільки можна сказати.

— Атож, правда, — кивнула Роза.

Леді-сей подивилася на них і приємно всміхнулася. Щось у її погляді насторожило Розаліту, неначе в тих темних очах вона побачила щось незвичайне. Наприклад, те, що Сюзанни Дін у них більше не було. Але потім вираз сумніву зник з Розалітиного обличчя.

— Ми підемо з доброю звісткою, Сюзанно.

— Я дуже рада за вас, — сказала Мія, нічия дочка. — Приводьте їх сюди. Розкажіть усім, що небезпека минулася, а ті, хто не вірить, можуть полічити мертвих.

— Холоші твоїх штанів мокрі, ти знаєш? — спитала Залія.

Мія похмуро кивнула. Її живіт знову закам’янів од переймів, але вона не подала вигляду.

— Боюся, це кров. — Вона кивнула в бік тіла Марґарет з відтятою головою. — Її.

Тримаючись за руки, жінки стали спускатися вниз кукурудзяним полем.