Джон Сіммонс Барт - Баришник дур-зіллям, Джон Сіммонс Барт

мінгера Тіка, і так уже достатньо бентежило, але це останнє викриття майже виходило за межі того, що можна прийняти!

«Мушу негайно розшукати Генрі, — вирішив він, — хай би там що він розповідав про себе і про Анну».

Але коли він згадав Берлінґеймові уїдливі признання минулої ночі, його шкіра вкрилася рясним потом, ноги підкосилися, і він, цокаючи зубами, був змушений на якусь хвилю сісти просто на землю. На додачу він знову почав чхати; він страждав не тільки від пережитого, його і справді лихоманило, і, провівши ніч у яслах, він ще й застудився. Багато годин минуло, відколи він востаннє їв, одначе в нього не було апетиту снідати, і коли він звівся на рівні, щоб вирушити на пошуки Берлінґейма та подати скаргу на господаря заїзду щодо крадежу його одягу, то земля похитнулася під ним, а в голові застугоніло. Він увійшов до заїзду і, не звертаючи уваги на ті погляди, що привертав його зовнішній вигляд, попростував одразу до шинкаря — не того, що обслуговував його минулого вечора.

— Святі Небеса! — заволав він. — Чи то вже настав кінець вірі, що чоловік не може безпечно поспати навіть у яслах? Чи це якесь злодійське лігвисько? А що, як лорд-управитель дізнається, що такі злочини безкарно кояться в заїздах його провінції?

— Ану, візьми свої вітрила на гітови, хлопче, — мовив шинкар. — Не надто розумно останнім часом покликатися на лордів-управителів.

Ебенезер, знітившись, кинув сердитий погляд: у своєму запамороченому стані він геть забув — і дедалі більше звикав, — що лорд Балтимор не має ніяких повноважень у Провінції і що він сам ніколи не зустрічав цього джентльмена.

— Якийсь негідник поцупив мій одяг, — буркнув він. Решта завсідників шинку розреготалася — і поміж них один гладенький смаглявий чоловічок у чорному вбранні, який здавався знайомим.

— Ну, що ж, — сказав бармен, — таке інколи трапляється. Може бути, що якийсь дотепник задля жарту вкинув твою вдягачку у вогонь або ж забрав собі, бо його власна згоріла. Ніхто не хотів нікого образити.

— Задля жарту! Їй-бо, що й казати, гарне почуття гумору в цих ваших поганців!

— Якщо тебе це так засмучує, то я не братиму з тебе гроші за нічліг. Так справедливо?

— Ще й брати гроші за нічліг у тому щурячому гнізді? Ви повернете мені мій одяг або дасте щось навзамін, і то негайно, або до біса те лауреатство, і весь Меріленд відчує на собі гостре жало моїх рим!

Вираз обличчя шинкаря змінився: він розглядав Ебенезера з новою цікавістю.

— То ви містер Кук, значиться, Лауреат Меріленду?

— Не хто інший, як він, — відказав Ебенезер.

— Отой самий, що відписав іншому всю свою власність? — Він кинув погляд на чоловіка в чорному, який, підтверджуючи, кивнув.

— Тоді в мене для вас є послання від Тімоті Мітчелла.

— Від Тімоті? Де він? Що він каже?

Шинкар видобув зі своїх плюндрів складений аркуш.

— Він залишив нас учора пізно ввечері, як я зрозумів, але написав оцього вірша, щоб ви прочитали.

Ебенезер вихопив аркуш і з жахом прочитав:

Ебенезеру Куку, Джентльмену, Поету & Лауреату Провінції Меріленд Коли із Кукурудзи Зад Твій прийде у Корчму назад, Від Вітрів Жовтня вкляклий весь, І Ніс тече, й чихаєш днесь, То не стогни і не зітхай: Лоша і Чалу не шукай; Пахка-бо Чала, хай їй грець, Тепер згубила Повідець, Й Лоша із нею, і я теж, А ти — горú у Пеклі все ж З Блазенством й Позуванням тим. Я Боягузтвом цим простим Тебе провчив, абись не звав Ти Другом смертних всіх Прояв, Бо Дружба — то лиш Фарс один В Мужчин. Тож в Сраку ти іди, Дурненький Бард, та не забудь — Віднині завш готовим будь! Тімоті Мітчелл, Ескв

Якусь хвилину, прочитавши образи, які Генрі залишив на прощання, Ебенезер був такий приголомшений, що не міг і слова вимовити.

— Дружба — то лиш фарс один в мужчин, — вигукнув він нарешті. — Між тобою і мною, Генрі, скажімо так, адже між мною і тобою це був ніякий не фарс! Боронь Боже, щоб я мав ще одного такого друга!

Смаглявий чоловік у чорному вбранні весело спостерігав за цим лементом і сказав:

— Погані новини, містере Кук?

— Достоту погані! — простогнав Лауреат. — Учора весь мій маєток, сьогодні мій одяг, кінь і друг, усе втратив одним махом! Не бачу іншої ради, крім кулі в лоба.

Попри всі свої муки, він упізнав у чоловікові того адвоката, який захищав Вільяма Сміта в суді.

— Клянусь скреблом святого Власія, це грішний світ, — зауважив добродій.

— І я так гадаю, ви добре знайомі з усім тим злом, що в ньому є! — вигукнув поет.

— Ну, годі вам, не ображайтеся на мене, друже: клянусь костуром святої Віндоліни, ви самі згубили себе, а не я! Я лише захищав інтереси свого клієнта, як то і належить кожному адвокату. Мене звуть Совтер — Річард Совтер, живу на півдні округу. Я хочу сказати, сер, що адвокат — то найпрактичніша людина, котра шукає справедливості не далі, аніж того сягають інтереси її клієнта. Він смикає Юстиніанову бороду і виголошує, що jus est id quod cliens fecit. Поза тим, право — то тільки один з моїх інтересів. Потягнете зі мною трохи елю?

— Дякую, — зітхнув Ебенезер, але відмовився, пояснивши це тим, що вчорашній хміль і досі ще гудить у нього в голові. — Даруйте мені за