Кріс Тведт - Той, хто вбиває

Розділ 20

— То насправді у вас таки був секс з Барбарою Бломберґ? — запитав Ґюннар Маркюссен втретє, з тим самим вдаваним зачудуванням у голосі. — Хоча три дні тому ви стверджували, що...

— Маркюссене, — втрутився я. — Чи не був би ти такий люб’язний припинити оцей примітивний театр і перейти до нашої програми.

Порожній погляд. Маркюссена не повеселило моє втручання, але й не дуже обурило. У його манері поведінки відчувалася висока фаховість. Я подумав, що він арештовував багатьох злочинців і не раз був свідком, як вони вислизали з павутини правосуддя, тож не брав це надто близько до серця. Така професія...

— Так, я вже казав... Вона була жива і здорова, коли я звідти пішов, — поволі карбуючи кожне слово, відповів Юсеф Мардал, ніби говорив до дитини.

— А навіщо збрехали?

— Боявся, що вплутаюся у халепу.

— Однаково ж вплуталися.

— Так, дурницю впоров.

— Гм, — мрукнув Маркюссен. — Як влучно завважив адвокат Бренне, повернімося до нашої програми. Коли ви були з нею?

— З нею? Тобто, коли я її трахав? Не дуже точно пам’ятаю. Між сьомою і восьмою вечора. Десь так...

— Окей, добре, але я запитував про день.

— Четвер.

— Четвер шістнадцятого?

— Так, правильно.

— Того ж дня, коли її убили? — важко вимовив Маркюссен.

— Так, — Юсеф відсьорбнув кави. — Але не я.

Я виминав дивитися на Юсефа Мардала, а він не дивився на мене. Він мені збрехав, але моє застереження врятувало його від повторення помилки, яка стала б фатальною. Чи мав я право так повестися? Я знав, що переступив грань і зайшов в етичну сіру зону. Моя робота не полягала у виправданні й звільненні клієнта будь-якою ціною, а в дотриманні справедливості. То чому я попередив його?

Відповідь проста й не надто приємна. Я мусив виграти цю справу, потребував цього так сильно, що готовий був розширити межі своїх повноважень.

— Яка випадковість, — вів далі Маркюссен. — Барбара веде до себе додому чоловіка, колишнього злочинця, який відсидів тюремний термін за завдання особливо важких тілесних ушкоджень. А далі, за вашими словами, того ж вечора її жорстоко ґвалтує і душить інша особа. Наскільки вірогідно це звучить?

— Гадаю, мій клієнт не зобов’язаний розмірковувати, вірогідно це чи ні.

— Твоя правда, Бренне. Але ми, слідчі, повинні думати про все, — Маркюссен погортав папери на столі перед собою. — До речі, ми розмовляли з вашою дружиною, пане Мардал.

— З Юдіт?

— Вона сказала, що все пообіддя і весь вечір четверга ви були вдома.

Юсеф стенув плечем.

— Видно, помилилася.

— Ну, як на мене, вона говорила дуже впевнено.

— Куди ви хилите?

— Мені цікаво, чому вона так сказала. Може, ви попросили її, щоб мати алібі.

— Вона просто переплутала дні, і нічого більше.

Після допиту я зійшов у підвал, де Юсефа посадили в поліцейську камеру в очікуванні на транспорт, який мав відвезти його до окружної тюрми. Кімната для відвідувань була зайнята, то нас відвели для розмови в «голу» камеру, де не було ні меблів, ні репродукцій на стінах, навіть вікна не було, яке пропускало б досередини трохи денного світла, лише обтягнутий жовтою клейонкою матрац на невеличкій бетонній прічі й металевий унітаз без сідала й покришки. Нічого, що можна було б відірвати, поламати чи використати замість зброї. Усе тут легко змивалося і дезінфікувалося.

Юсеф сів на матрац. Я стояв, прихилившись до стіни.

— Чорти б ухопили ту Юдіт! — озвався за якийсь час Юсеф.

— Чому ж ти так?

— Бо розуму не має. Збрехала, навіть не подумавши.

Я промовчав, що він повівся так само і що я завадив йому зробити таку дурницю удруге.

— Юдіт хотіла, мабуть, лише допомогти, — сказав я.

— Щоразу, як вона намагається думати самостійно, виходить лажа, — буркнув Юсеф.

Тільки-но переступивши поріг контори, я помітив з реакції пані Сьоренсен, що щось трапилося. Коли їй щось не подобалося, на її обличчі з’являвся вираз, ніби вона взяла до рота кислятину, сподіваючись на солодкий смак. Найперш я злякався, що причина в черговій затримці платні, але, глянувши на календар, заспокоївся. До виплати залишалося ще два тижні.

— У чому річ? — запитав я.

Не встигла пані Сьоренсен відповісти, як у дверях свого кабінету вигулькнула Сюнне.

— Ось, — вона помахала прозорим файлом з аркушем усередині.

— Що це?

— Лист з погрозами.

— Чому він у папці? Прийшов у такому вигляді?

— Звісно, ні, — втрутилася пані Сьоренсен. — Він прийшов у звичайному конверті. То я поклала його в файлик.

— Навіщо?

Пані Сьоренсен суворо глянула на мене.

— Відбитки пальців, звісно.

Я взяв лист з рук Сюнне, оглянув його. Звичайний білий аркуш, формат А-4. Відправник не завдав собі клопоту вирізати й наклеїти літери, що, на мою думку, вказувало б на такий-сякий розум. Він або вона старанно написали текст послання чорною тушшю великими друкованими літерами.

«Хто стає на бік скаженого звіра Юсефа Мардала, сам є звіром, якого треба вбити. Покинь зло й навернися до Господа! Як не відмовишся від захисту злочинця, начувайся!»

Я жбурнув файл на стійку рецепції.

— Що мені з ним робити? — запитала пані Сьоренсен.

— Викинути геть!

— Хіба не варто передати поліції? — засумнівалася вона.

Я похитав головою.

— Юсеф є чи був колись сатаністом. Свого часу його ім’я пов’язували з численними підпалами церков. Для релігійних шизиків він наче липучка для мух.

Я бачив, що мої слова ніяк її не заспокоїли.

— Повірте, пані Сьоренсен, — додав я. — Я отримував купу подібних листів і раніше. Така робота...

— Невже, справді, отримував уже колись схожі листи? Мені ніхто не надсилав ніяких погроз за всі роки професійної діяльності, — сказала Сюнне, коли ми увійшли до її кабінету й зачинили за собою двері.

— Ти ніколи не вела резонансних справ.

Сюнне розсердилася.

— Це не відповідь, Мікаелю! Ти отримував листи з погрозами раніше?

— Може, не з прямими погрозами, але стикався з людьми, які погано ставилися до мене і до моєї роботи й дуже підкреслено натякали, що моя непоступливість може мати незворотні наслідки.

— Ну, це не те саме! — сказала Сюнне. — Лист свідчить, що його