Мілан Кундера - Жарт

лавочками, крихітним сквериком, за ним невиразно ясніла червона цегла псевдоготичної кам’яниці. Я стежив за Люцією: вона вмостилася на лаві; повільність ні на мить не покидала її, можна було навіть сказати, що й сіла вона повільно; навсібіч вона не дивилася, нітрохи не метушилася, сіла, наче в очікуванні хірургічної операції або чогось такого, що настільки захоплює нас, аж ми, не звертаючи уваги на довколишній світ, цілком спрямовуємо її всередину себе; може, тим-то я міг ходити довкола неї й розглядати її, а вона цього й не помічала.

Частенько кажуть про кохання з першого погляду; я певен, що кохання саме створює про себе легенду, творить запізнілу міфологізацію свого початку; тим-то і не буду я стверджувати, що тут спалахнуло таке несподіване кохання; та цього разу певне ясновидство таки було: сутність Люцїї — якщо вже бути точним — сутність того, чим стала Люція для мене згодом, я збагнув, відчув, побачив умить і відразу: Люція принесла мені саму себе, як ото приносять людям істини-одкровення.

Я дивився на неї, розглядав її сільську завивку, яка обернула її коси у безформні кучерики, розглядав її брунатне пальтечко, убоге, поношене і навіть трохи закоротке; розглядав її обличчя, непоказно гарне, гарно непоказне; у цій молодій дівчині відчував спокій, простоту і скромність, і відчував, що це ті цінності, яких я потребував; мені здалося, що, крім того, ми дуже близькі; здалося, варто до неї підійти і заговорити, й тієї ж таки миті вона (нарешті) гляне мені у вічі й усміхнеться, наче побачить зненацька свого брата, якого не бачила вже кілька років.

Люція звела голову; зиркнула на годинник на вежі (ця мить теж назавжди закарбувалася в моїй пам’яті; то був порух дівчини, що не носить на зап’ясті годинника й несамохіть завжди сідає обличчям до дзиґаря). Вона підвелася з лави і подалася до кінотеатру; я хотів було підійти до неї; сміливості мені не бракувало, але чомусь раптом забракло слів; почуття, звісно, наповнювали мої груди, але в голові жодного складу не народжувалося; ішов я за дівчиною аж до контролерів, і там виявилося, що зала порожня. Аж ось увійшло кілька людей і подалося до каси; я випередив їх і таки взяв квиток на той клятий фільм.

Дівчина тим часом увійшла до зали; я зробив те саме; у цьому напівпорожньому приміщенні вказані у квитках номери місць уже не мали сенсу, тож я пройшов у той ряд, де сиділа Люція, і вмостився коло неї. Зазвучала вересклива музика зачовганої платівки, погасло світло, й на екрані замигтіла реклама.

Люція, звісно ж, розуміла, що не випадково коло неї сів вояк із чорними петлицями, вона, звісно ж, помічала і відчувала мою близьку присутність, до того ж я і сам зосередився тільки на ній; не помічав я того, що діялося на екрані (ото вже кумедна відплата: я був у захваті від того, що фільм, який не раз тицяли мені під носа моралісти, іде на екрані, а мені до нього байдужісінько).

Сеанс закінчився, засвітили світло, глядачі повставали з місць. Підвелася й Люція, взявши своє брунатне пальтечко, що лежало на колінах, просунула в нього руку. Я хутко надів пілотку, остерігаючись, щоб вона не побачила моєї стриженої під нуль голови, й, не кажучи ні слова, допоміг їй просунути руку в другий рукав. Вона коротко зиркнула на мене і нічого не сказала, хіба що, може, легенько схилила голову, та я не знав, чи це вона так подякувала мені, чи то просто був несвідомий порух. Потім вона дрібними крочками вийшла з ряду крісел. Швидко вбравши і собі зелену шинель (яка була задовга і вочевидь не личила мені), я подався за нею вслід. Ми ще й надвір не вийшли, коли я озвався до неї.

Це було так, наче, просидівши поруч із цією дівчиною дві години і думаючи про неї, я налаштувався на її хвилю; раптом знайшов слова, щоб з нею заговорити, і сталося це так, наче я давно її знав; не почав я розмови з якогось дотепу чи парадоксу, як ото полюбляв робити, був я цілком природний — це здивувало навіть мене самого, адже досі в спілкуванні з молодими дівчатами я ніс на собі купу личин.

Запитав, де вона мешкає, що робить, чи часто ходить у кіно. Сказав, що гарую в копальні, робота надзвичайно тяжка, до міста ходжу вряди-годи. Вона сказала, що працює на заводі, мешкає в робітничому гуртожитку для жінок, повернутися туди треба до одинадцятої вечора, часто ходить у кіно, бо танці їй не подобаються. Я сказав їй, що охоче ходив би разом із нею в кіно, коли їй випаде вільний вечір. Вона сказала, що звикла ходити сама. Я запитав, чи не тому це, що їй сумно в житті. Вона кивнула. Я сказав, що й мені невесело.

Ніщо так швидко не прихиляє людей одне до одного (навіть якщо ця прихильність і оманлива), як спільний смуток і туга; оця атмосфера спокійного порозуміння, яка зводить нанівець усі страхи та завади і доступна як витонченим душам, так і простеньким, найлегше зближує людей, проте настає вона дуже рідко: адже задля цього потрібно відмовитися від «уміння показати себе», що складається зі штучних жестів і гримас, і поводитися просто й невимушено; хтозна, як сягнув я цього (та ще й ураз, без підготовки), як зумів дійти до цього, адже завжди брів навпомацки, мов сліпий, зі своїми облудними личинами; нічого не можу про це сказати; проте відчуваю це як несподіваний дарунок, як чудесне звільнення.

Отож ми розповідали про себе найпростіші речі; простували до гуртожитку, а там зупинилися і трохи постояли; ліхтар осявав Люцію світлом, і я дивився на її брунатне пальтечко і гладив не її обличчя чи коси, а пошарпану матерію її зворушливого вбрання.

Ще пригадую, що лампа погойдувалася туди й сюди, повз нас проходили і, вибухаючи неприємним гучним реготом, зникали у дверях гуртожитку якісь дівки, я глянув на прямовисний мур того будинку, де мешкала Люція, на сіру голу стіну з вікнами без карнизів; пригадую ще Люціїне обличчя, що (на відміну від облич інших дівчат, яких я знав за подібних обставин) було спокійнісіньке, незворушне, наче в учениці коло дошки, яка відповідає на уроці (без сварливої упертості та крутійства), обмежуючись тільки тим, що знає, не думаючи ні про оцінку, ні про похвалу.

Ми домовилися, що я надішлю їй листівку, сповіщаючи, коли випаде мені ще одне звільнення і ми зможемо знову