Клайв Стейплз Льюїс - За межі мовчазної планети. Переландра

вираження тієї ідеї перпендикуляра, якій скорялося тут, на Малакандрі, геть усе: і тварини, і рослини, і сама земля. Порівняно з цим буянням каменю, що злітав угору, наче струмені якогось дивовижного кам’яного фонтану, і так застигав у повітрі, химерно покручений та видовжений, будь-які земні гори мали б надалі здаватися йому мало не пласкими. Від щирого захвату у Ренсома аж посвітлішало на серці.

Та вже наступної миті на душі у нього похололо: на блідому тлі гори, зовсім неподалік — до самих гір було десь із чверть милі, — у просвіті між верхівками двох рослин з’явилася постать. Вона не стояла на місці, а поволі і, здалося йому, якось скрадливо просувалася в його напрямку. Височенний зріст, мертвотна худорба, гачкуватий, начеб у злого чаклуна, ніс — він одразу ж упізнав сорна. Почвара мала вузьку голову з конічною маківкою; до прозорого тонкими, рухливими, схожими на павучі лапи руками вона розсувала стебла перед собою. Ренсома охопила ледь не інтуїтивна впевненість, що шукають саме його. Все це не зайняло й частки секунди: не встиг жахливий образ закарбуватися в нього у свідомості, як він уже стрімголов мчав у лісову гущавину.

Ренсомові помисли були спрямовані тільки на одне: зробити так, аби між ним і сорном пролягла якомога більша відстань. Він палко молився, щоб те страховисько виявилося там самотнім; хтозна, а раптом у лісі від них аж роїться, раптом вони досить розумні, щоб узяти його в кільце. Втім, так чи інакше, тепер йому залишалося лишень бігти, щодуху бігти геть, стискаючи в руці ножа. Страх наче розчинився у відчайдушному бігу, змінившись холоднокровною розважливістю. Ренсом ще ніколи не відчував себе таким готовим до останнього випробування.

Він біг тепер вниз чимдалі крутішим схилом, все швидше і швидше; невдовзі укіс став таким стрімким, що на Землі спускатися ним можна було б хіба навкарачки. Зненацька попереду щось зблиснуло. Ще хвилина — і ліс зостався позаду, а Ренсом, важко дихаючи, зупинився на березі широкої ріки і мимоволі зажмурився, засліплений сонячними відблисками, що вигравали на поверхні води. Перед ним лежала простора рівнина, густо вкрита озерами й ріками із безліччю островів та півостровів. Десь такою самою він уперше побачив Малакандру, щойно зійшовши з космічного корабля.

Звуків погоні начебто не долинало, і Ренсом приліг долілиць на березі, щоб напитися. Хай йому чорт, невже на цій планеті вода взагалі не буває холодною?! Він лежав, втупивши погляд у неспокійну блакить ріки, прислухаючись і намагаючись перевести подих, і тут зауважив, що ярдів за десять від нього на поверхню виринають бульки, утворюючи на воді кола. Зненацька вода розійшлася, і вгору, наче гарматне ядро, зметнулося щось кругле, чорне і блискуче. Ренсом побачив двійко очей і рот, облямований бородою бульбашок. Ще трішки — і якесь дивне створіння, здіймаючи бризки та паруючи на холодному повітрі, перевальцем вибралося на берег і стало на задніх лапах. Було шість чи сім футів заввишки, але відзначалося, як для такого височенького зросту, звичною для Малакандри стрункістю і тендітністю. Вкрита густою, чорною й лискучою, наче в морського котика, шерстю істота опиралася на короткі перетинчасті лапи і широкий хвіст, подібний на бобровий чи риб’ячий, мала міцні передні кінцівки, пальці на яких теж були з’єднані перетинками, і якесь складне на вигляд потовщення посередині живота, що спершу здалося Ренсомові статевими органами. Вона скидалася одночасно на пінгвіна, видру і тюленя, а якщо зважити на гнучкість тіла, то й на велетенського горностая. Велика кругла голова з густими вусами справді дуже нагадувала тюленячу, проте чоло було вище, ніж у тюленя, а рот — менший.

Трапляється, що дії, викликані страхом чи обережністю, людина виконує цілком автоматично, не пов’язуючи їх ні з почуттям жаху, ні з надією. Ренсом лежав нерухомо, з усієї сили втиснувшись у траву, бо суто теоретичні міркування підказували, що так у нього найбільше шансів залишитися непоміченим. Не відчуваючи особливого хвилювання, він незворушно відзначив про себе, що на цьому, мабуть, його пригодам і настане кінець — адже з суходолу йому загрожував сорн, а від води — великий чорний звір. Правда, в голові у нього промайнуло, що ледве чи такий рот і такі щелепи можуть належати хижакові, але він надто погано знався на зоології, аби бути в цьому упевненим.

І тут сталася подія, яка абсолютно змінила хід Ренсомових думок. Звір, вочевидь, ще його не побачив; він обтрушувався собі на березі, й далі паруючи після купання в теплій воді, аж раптом розтулив рота і видав цілу низку звуків. Власне, в цьому не було нічого дивного, та Ренсом, який ціле життя присвятив вивченню мов, одразу збагнув, що звуки ці — членороздільні. Отже, створіння говорило якоюсь невідомою мовою! Якщо тільки ви не філолог, то, боюсь, доведеться вам на слово повірити, що таке ото відкриття може справити на фахівця просто надзвичайно глибоке враження. Так, перед ним уже відкрився новий світ, проте незнана, позаземна, нелюдська мова — то було щось зовсім інше. Хтозна, чому це не збігло йому на думку, коли він почув голоси сорнів… зате тепер на нього наче зійшло одкровення. Любов до знань — це своєрідне божевілля, що може цілковито опановувати людину. Хоч Ренсом добре усвідомлював, що йому, либонь, зосталося вже недовго, він, збагнувши, що істота перед ним говорить невідомою мовою, вмить забув про те, в якому становищі опинився, і відкинув усі страхи, повністю засліплений блискучою перспективою, що враз постала у нього в уяві: він, Елвін Ренсом, — автор першого підручника малакандрійської мови! «Вступ до малакандрійської граматики», «Місячне дієслово», «Короткий марсіансько-англійський словник» — неждано-негадано у його свідомості зароївся цілий тлум заголовків. Фахівець із позаземної мови може розраховувати на найнесподіваніші відкриття. Ймовірно, йому до рук потрапить первісна форма, від якої походять усі мови, первень, що лежить у їхній основі… Не тямлячи себе, Ренсом припіднявся на лікті й уп’явся поглядом у чорну істоту. Та змовкла. Велика куляста голова повернулася, і на нього витріщилися блискучі бурштинові очі. Вітер стих, і над озером та в лісі запанувала повна тиша. Хвилина минала за хвилиною, а представники двох розділених мало не безмежним простором рас все не могли відвести очей один від одного.

Ренсом звівся на коліна. Істота відстрибнула назад, так само не зводячи з нього погляду, і знову завмерла, а тоді зробила крок уперед, і тепер уже Ренсом зірвався на ноги і трохи відбіг, проте недалеко: цікавість не давала йому втекти. Він зібрав у кулак всю свою мужність і ступив