Адалін Черно - Стань моїм першим, Адалін Черно

Глааа 11

— Даремно ти, звичайно, пігулку пити зібралася, — каже Вєрка тоном моєї колишньої вчительки української мови. — Це для організму погано.

— А що робити? — питаю в неї, натягуючи бежевий гольф. — Народжувати?

— Ну, — вставляє п’ять копійок Нінка. — По-перше, взагалі не факт, що ти завагітнієш. А по-друге… ну народила б! Ти ж сама сохнеш за цим своїм Багровим. Ну і? Залетиш, розкажеш батькові, нехай змусить його одружитися!

— От-от, — погоджується Віра.

Добре, що я вже переодяглася, інакше б більше не витримала слухати їхню балаканину. Вигадали, теж… вагітність, одружуватися… смішно.

— Я побігла, — говорю подругам.

Дорогою до виходу поправляю джинси на талії. Вони мені трохи завеликі, але загалом виглядає нормально, та й часу переодягатися немає. Уже біля дверей мене зупиняє ошелешений зойк Вірки.

— Ніхріна ж собі мужик!

Притулившись однією стороною щоки до вікна, Вєрка дивиться вниз.

— Це він? — запитує, відклеївшись від вікна. — Твій цей мужик?

— Або його водій.

— Я народжувала б, не думаючи. У такого житимеш, як у бога за пазухою.

— Багато ти розумієш, — смикає її Нінка. — Кіра в нас і так живе, як у бога за пазухою.

Вони обидві проводжають мене до дверей, де мені доводиться взути страшенно незручні кросівки Нінки. На свої лабутени, що стоять поруч, дивлюсь із заздрістю. Заспокоюю себе тим, що ще кілька годин — і я зможу повернутися за ними.

— Як це носити, — бубоню собі під ніс.

— Ой, ви погляньте, цариця, — пирхає Нінка. — Одягнеш зараз свої лабутени та сукню.

— Мовчу, — говорю подрузі й, цмокнувши її в щоку, вибігаю з квартири.

Сходами йду повільно. Крок за кроком наближаюся до дверей під’їзду. Штовхнувши їх, стикаюся поглядом із Кирилом. Він чи то свердлив поглядом двері, чи то повернув голову, почувши їхній скрип. Дивиться прямо на мене, сканером проходиться по тілу. Цікаво, про що думає? Чи я гідно одяглася для сніданку в кафе?

Зупиняюся поруч із ним, майже впритул. Знаю, що дівчата точно спостерігають із вікон. Дивляться.

— Хвилювався?

— Чого б це?

— Раптом втечу з твоїми живчиками всередині.

Його погляд змінюється. За секунду темніє. Властиву мені сміливість миттю пригнічує. Вилиці набувають гострих обрисів, мені навіть здається, я чую скрип його зубів.

Я хочу відступити, але він не дозволяє. Обхопивши мене за талію, вкарбовує спиною в машину. Сильно так, відчутно для лопаток. Вдарившись об дверцята, вони починають палати вогнем.

— Не смій. Навіть. Думати.

Його гаряче дихання обпалює мені шкіру, погляд кидає блискавки. Рука Кирила, та, що не тримає мене за талію, лягає мені на шию. Він ледве відчутно стискає пальці, я ковтаю, тиск посилюється.

Господи, я ж зовсім його не знаю! Ні краплі.

Його тиск слабшає, долоня ковзає нижче, пальці проходяться по шиї в районі щитоподібної залози. Моє груди здіймаються від шумного дихання, серце ладне вискочити з грудей. Торкнувшись мого підборіддя, Кирило обхоплює пальцями щоки. Мої губи мимоволі розмикаються, і я їх одразу облизую.

Його погляд завмирає на цьому моменті. Дивиться, не відриваючись, а потім цілує. З тихим схлипуванням впускаю його язик. Дозволяю йому штовхнутися глибше й заволодіти моїм ротом. Я захлинаюся ним. Його запахом… смаком… рухами. Відповідаю із натиском, щиро. Чіпляюсь за цей поцілунок, запам’ятовую.

Потім… у спогадах малюватиму його, візуалізуватиму смак, запах, рухи.

Хвиля неконтрольованої спеки прострілює тіло, клубком накопичується внизу живота. Я мимоволі стискаю ноги.

Поцілунок припиняється так само різко, як і почався. Кирило відхиляється, відсуває мене убік, відчиняє двері. Відчиняє їх для мене.

Я швидко пірнаю в шкіряний салон, пересуваюся на сусіднє сидіння, поступаюсь Кирилові місцем. Він опускається поряд, заплескує за собою дверцята. Незадоволений. Рухи різкі, дихання шумне, команда Дімі їхати різка.

На мене він майже не дивиться, і я вирішую не нагнітати. Притискаюся до спинки, застібаю ремінь безпеки й вдаю, що мені цікавий краєвид за вікном, хоча я ледве його бачу. Думаю про те, що сталося. У голові це прокручую. Кирило не схожий на людину, яка демонструє свої емоції на людях. Але він мене поцілував. На вулиці.

Адже там були перехожі?

Хтось міг нас побачити.

— Зупини тут, Дімо, — віддає наказ водієві.

Я повертаюсь. Діма паркує автівку просто біля аптеки.

— Сиди тут, — наказ для мене.

Я, взагалі-то, нікуди й не збиралася.

Кирила немає хвилин десять. З аптеки повертається із пакетом. Я здогадуюсь, що в ньому, але питати не наважуюсь. У голові спливають слова Нінки про те, що я можу відмовитися пити пігулку. Це моє право. Адже моє? Він дозволить мені? Сумніваюсь.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍