Шевальє Габріель - Клошмерль, Шевальє Габріель

Порозбещували всю молодь...

Вона швидко згуртувала довкола себе покинутих, розлютованих і зневірених — всіх тих, чиї чрева не возраду-вались і не принесли плода. Всі галасували про страшний скандал, аж кінець кінцем кюре Поносе, звинувачений у відвертому сприянні розпусті, мусив узяти під свій захист цих мегер. Було проголошено хрестовий похід проти вбиральні, причини всього зла, яка, привабивши хлопців туди, де ходять дівчата, штовхала останніх на ганебні оборудки з дияволом. 4

Питання вбиральні набрало таких розмірів, що Клош-мерль розділився на* запеклі ворожі угруповання. Парафіяльну партію, що її пойменуємо вбиральнефобами, очолювали нотар Жіродо та Жюстина Пюте під пресвітлою протекцією баронеси де Куртебіщ. В супротивній партії, вбиральнефілів,— якою опікувався Бартелемі П'єшю, котрий пустив усе своїм плином, лишивши за собою право на важливі рішення,— пишались Тафардель, Босо-лейль, лікар Мураль, Бабетта Манапу та інші. Серед фі-лів ще слід назвати два подружжя — Туміньйонів та Тор-байонів, переконання яких випливали з комерційних інтересів: після вбиральні клошмерляни охоче заходили до заїзду чи в Божолейські галереї, що були їм по дорозі, і залишали там свої гроші. Такий чоловік, як Ансельм Ламолір, приєднавшись до партії фобів, тим самим став проти Бартелемі П'єшю. Що ж до решти мешканців, то їхнє ставлення визначалось, головним чином, роллю жінок в сім'ях. Там, де правили жінки,— річ так само звичайна в Клошмерлі, як і всюди в світі,— підтримували парафіяльну партію. А далі йшли хиткі, нейтральні й зовсім безсторонні. Між ними була й панна Вужон з пошти, яку не цікавили ні ті, ні ті. Пані Фуаш — ця всіх уважно вислуховувала, співчувала по черзі одним і другим, вигукуючи підбадьорливо: "Еге ж, певно, що такі" — але офіційно не виступала ні за кого. Тютюн, як продукт монопольний, мав надпартійний характер. Якщо філи були активні споживачі сигарет, то курці сигар подибувалпсь здебільшого серед фобів. Пані баронеса де Куртебіт присилала брати сигари цілими пакунками для своїх гостей. Сигари купував і потар Жіродо.

Тип цілком безстороннього уособлював собою Пуаль-фар. Його посідав зовсім інший клопіт. Аптекар слабував на стійку сінну пропасницю. По обличчю в нього збігала патетична волога, звисаючи з носа сумовитими сталактитами. Ця недуга викликала в нього загострення напіверо-тичних емоцій. У Ліоні він надибав худющу повію без клієнтури, нещасну дівчину, яка завдяки своїм гострим кісткам, що випиналися в тазових суглобах, запалому від голоду животові, бокам наче з хреста знятої та зсохлим грудям, подібним до гумових куль, з яких вийшло повітря, чудово надавалася для зображення закляклого трупа. Цей рідкісний похоронний портрет Пу альф ар,. так би мовити, виграшно взяв у рамці: найняв у вузькій вуличці кварталу Жакобен темну смердючу антресоль і раз або двічі на тиждень приїздив до Ліона помилуватись мерцем у труні. Голе тіло дівчини між двома свічками здавалось так бездоганно закляклим, таким восково-жовтим, що Пу-альфар, споглядаючи його, повимовпо втішався. Сморід з урн із сміттям на площадці сходів нагадував йому запах трупа. Це був найчудовіший з усіх об'єктів, які він будь-коли знаходив. Він до того зачарувався цією подобою мерця, що поклав їй навіть місячну платню, правда, скупеньку, побоюючись, щоб добробут fie позбавив її сухореб-рості та безкровної барви, які викликали в нього такий захват. Але цей страх був безпідставний. Зажерливість його утриманки мала гамувати голод за двадцять п'ять років. Харч, яка летіла в цю безодню нужденного минулого, анітрохи не збільшувала ваги нещасної. Власне, за оцю свою здатність наїдатись і не гладшати вона й була люба та неоціненна для Пуальфара, який їй віддавав чимало часу й сліз. Ще ніколи вдівство не дарувало йому таких розкошів. Весь віддаючись своїй пристрасті, він зовсім не цікавився подіями, їло розділили Клошмерль па супротивні табори. і

і

А поки злопам'ятні почутті нагромаджувались, дожидаючи пори вихопитись на вфію, мала Роза Бівак без усякого сорому носила свій животик, що починав зухвало випинатись усупереч усяким засадам: у ньому підростав маленький безіменний,— бо люди не знали, як його охрестять —— Бівак чи Бродекен, а чи, може, на честь якогось третього негідника, заплутаного в цю туманну справу весняних ночей,— клошмерлянин. Лихі язики, нацев-не, тішились і ще навіть і примножували провини бідолашної. Така підлість настільки обурювала Тафарделя, великодушного й щиросердого, попри всі дивацтва, що він, якось перестрівши грішницю, сказав їй у своєму звичайному пишномовнрму стилі:

— Це ваше дитя, слід сподіватись, не королівське, голубко! Що ж ви не вибрали йому родите ля, поцяцькованого геральдикою, як-ота сигара! Тоді б вашим чревом усі милувались і славили його плід.

Ці втішливі речі зостались незрозумілі для Рози Бівак, простодушної дівчини з плодючою серединою і здоровим нормальним тілом. Вона не дуже переймалася тим, що втратила право називатись "дитям Марії". Це юне дурненьке дівча о цій порі своєї вагітності мало такий зворушливий, вигляд, що неможливо було дивитись на неї, не усміхнувшись, не мовивши підбадьорливого слова в її материнстві. Саме цього вигляду їй і не пробачали бездоганні жінки. Але Роза Бівак не розуміла зненависті. Вона дожидала свого Клодіюса Бродекена, що мав приїхати не сьогодні-завтра у відпустку.

ПРИЇЗД

КЛОДІЮСА

БРОДЕКЕНА

Під четверту годину з полудня, в нестерпну серпневу спеку, на станції Клошмерль зупиняється поїзд. З нього виходить один пасажир, військовий в уніформі стрільця, з нашивкою солдата першого класу.

— То це ти вже й приїхав, Клодіюсе? — питає в нього черговий, що перевіряє квитки.

— Та вже ж приїхав, Жан-Марі,-— відповідає військовий.

— І вгадав само на свято, вражий хлопець! —— Звісно, Жан-Марі!

— А гарне свято буде в Клошмерлі цього літа!

— І я так гадаю, що гарне.

Коли йти дорогою, що в'ється під гору, то від станції до містечка буде п'ять кілометрів. Десь година ходи для військового, що йде доброю ходою, ходою стрільця, найкращою військовою ходою у світі і найшвидшою. І Кло-діюс Бродекен рушає дорогою, що по-приятельському порипує під добротними підкованими, черевиками, в яких так зручно нозі.

Чоловік завше радий знов побачити рідний край, а надто ще як його чекає там усе тільки тарне. Клодіюс Бродекен задоволений, пишається своєю уніформою, темною уніформою з нашивкою солдата першого класу: наприкінці служби він має стати капралом, стрілецьким капралом, а це вам неабищо. Хороший солдат, хороший стрілець, на доброму рахунку 'в роті, тямущий хлопець — отакий Клодіюс Бродекен у береті, в уніформі шикарного стрільця та зі стрілецькими латками, що найгарніші литки в армії, гарніші, ніж в усіх арміях світу, найбільші, найкраще вигнуті, найкраще випнуті, де треба. Суконні литки, але все-таки... Не всяк може мати добре завинені обмотки, де вдвічі більше сукна на литку, ніж у звичайного піхтура, який мотає обмотки просто, не навхрест, через що в нього щиколодки товсті, а ноги прямі, і, так би мовити, без литок. Уся впевненість Клодіюса Бродекена в його литках. Щоб добре ходити й добре повзати, треба мати добрі литки, великі литки — це так само відомо, як і те, що вояка піхоти цінують за його хист добре марширувати, довго марширувати, рівним кроком. Так може марширувати і Клодіюс Бродекен, стрілець першого класу, невтомний марширувальний, що простує стрілецькою ходою, найбільш хвацькою і лункою на параді.

В полку він — стрілець Бродекен, особистий номер 1103, добрий стрілець, кажуть, але як-не-як там він був на чужині і втратив свою звичну опору. Та, щойно опинившись у рідному краї, він знову відчув себе Клоді-юсом, справжнім клошмерльським парубком, тільки тепер він більший проноза, ніж до війська, бо перебування в казармі зробило його добрим задиракою і залицяльником. Милуючись схилами, де красуються виноградники, він радіє, що от-от зайде в містечко. Бо там же стільки втіх! Найперше саме свято — бріош, свіже вино, жіночий піт та сигари з бандероллю. Далі він чекає втіхи від Рози Бівак, у якої в корсажі повнісінько теплих персів, де приємно так понишпорити, поки вона огинається про людське око і майже нічого не каже, бо їй і нема чого казати, а теплі руки й зовсім обеззброюють її. Обеззброюють настільки, що коли завоюєш груди, то все інше йде вже само собою. Це дуже добра дівчина, добра та ніжна, що справді приємно пригорнути її міцно до себе. Клодіюс Бродекен думає про неї. І додому він попросився саме через неї.

Коли він у полку, то рідко буває, щоб бодай раз на тиждень не навідався до гуртових дамочок. Там маєш справу з культурними жінками, і добрий стрілець завжди повинен іти в атаку. З цього боку Клодіюс Бродекен зовсім не тюхтій, а рішучий і невтомний хлопець. Віп стрілець, який добре тямить.у цьому ділі й робить усе, щоб підтримати честь уніформи. У цих дамочок стрільці мають велику славу за свої сміливі й буйні подвиги. Цими подвигами Клодіюс Бродекен звичайно пишається, але тут, у рідному довкіллі, при згадці про гарнізонних він думає: "Всі вони таки повії!" І відчуває слушність цієї думки, споглядаючи ніжні схили Божоле. Ідучи такою знайомою дорогою, де часто з'їжджав на велосипеді з іншими хлопцями, він думає про клошмерльських жінок, які не повії, не потягухи, не шльондри і не пранцюваті. Атож, жінки в Клошмерлі— то зовсім інша річ: це жінки поважні, скромпі, придатні і для користі, і для втіхи, і до супу, й до іншого діла (одне другому не вавада), нарешті, це жінки, від яких по впіймаєш поганої хвороби. Різниця ще й у тому, що всі ці жінки зовсім не для чужинців: клошмерлянки тільки для клошмерлян! Звісно, буває, що декотрими клошмерлянками послуговуються кілька клошмерлян поспіль, а потім починається все з початку, але це клопіт самих тільки клошмерлян, це, як ото кажуть, не виноситься за ворота.

Клодіюс Бродекен думає про Розу Бівак, славну клош-мерльську дівчину, яка стане згодом славною клошмер-льською жінкою, що зуміє родити дітей, варити капустяний суп і добре рагу й наводити лад у будиночку, поки він, Клодіюс, поратиметься на виноградниках свого старого, тата Бродекена, котрий поки що міцний ще дядько, але кінець кінцем вони з матусею стануть старі, поморщені й згорблені, як і інші діди та баби.