Леся Українка - Поезії, Леся Українка

її раптові ранні зорі?

З якого краю тута сонце сходить?

Чи, може, се й не день, а біла ніч,

та хвора тьма, та темрява бліда,

що на півночі люди звуть весною?..

 

7.08.1905

 

«Ось уночі пробудились думки…»

 

 

Ось уночі пробудились думки:

«Спиш?» - мені крикнули і залюбки

кров мою пить почали, як вампіри…

П’ють без ваги, без жалю і без міри…

Ось налетіла одна промениста,

як метеор, безпричальна, вогниста

і пролетіла… її не спинить…

Чую, що погляд мій гостро зорить,

пильно пронизує темряву чорну,-

не подолати її необорну!

Думка пролинула, зсунулась тьма,

ось уже ясної й сліду нема…

Тільки даремно горять мої очі:

тьму освітити немає в них мочі…

Темно… Ох, мучать як думи-вампіри!

Годі, лишіть! всею силою віри

я узброяюсь тепер проти вас,

слушний, бажаний настав тепер час.

Вірю я в правду свого ідеалу,

і коли б я тую віру зламала,

віра б зламалась у власне життя,

в вічність матерії, світу буття,

власним очам я б не вірила й слуху,

я б не впевнялась ні тілу, ні духу.

Се ж бо для віри найвищая міра!

Думка питає: «І віра та щира?»

 

3.12.1905

 

ГРАФ ФОН ЕЙНЗІДЕЛЬ

 

 

Чого в пишнім замку ні в однім вікні

Всю ніч аж до ранку не гаснуть огні?

Чи граф фон Ейнзідель гуляє?

Так чом же ні співів не чуть, ні музик,

А зрідка чувати приглушений крик?

Чи граф фон Ейнзідель вмирає?

 

Ні, граф фон Ейнзідель і жив, і здоров,

Йому тільки в жилах бентежиться кров,

Думки не дають йому спати.

І вдень він даремно розваги шука,

А потім по ночах марою блука,

Обходить всі зали й кімнати.

 

Що гляне в вікно, то зустріне пітьму

І марища в вічі заглянуть йому;

Він мусить заплющити очі,

Та з думки не гинуть обличчя бліді

І постаті згорблені, тонкі, худі,

Старечі, дитячі, жіночі…

 

Ті самі, що бачить він вдень навспражки́:

Усе то піддані його й двораки,

Все слуги «від бога надані».

Чого ж вони хочуть? Що винен він їм?

Що він заподіяв підданим своїм?

За що його мучать піддані?

 

Він з божої волі, не з власної, пан

І катом ніколи не був для селян,

І панщина в нього лагідна,

Малії відбутки і легкі чинші,

Він з світу не звів нічиєї душі,-

За що ж сяя кара негідна?

 

Чому ж як він ступить на замковий двір,

У кождих очах зустрічає докір,

Мов Каїн, що вбив свого брата?

Як піде на лан, де женці його жнуть,

Здається, женці його мовчки кленуть:

«Бодай тобі наглая страта!

 

Ми тут, мов у пеклі, за душу твою,

А ти розкошуєш, неначе в раю!

За що тобі тії розкоші?

Така хіба воля небесна була,

Щоб кмет їв свій хліб тільки в поті чола,

А ти їв і дарма й за гроші?..»

 

Бринять день і ніч ті мовчазні слова,

Болить від них серце, болить голова,

Немає потіхи нізвідки.

Граф пити покинув червоне вино -

Підданською кров’ю відгонить воно -

Не милі напитки й наїдки.

 

І ворогом стала графиня-жона,

Турбот свого пана не тямить вона,-

Для неї то марні розмови,

Спокійно живе серед панських вигод,

Їй тільки на думці пишно́та клейнод,

Забави, турніри та влови.

 

У неї працюють в покоях дівки,

Все шати гаптують, мережать хустки,

Нанизують перли дрібненькі.

А графові страшно тих гарних речей:

«Жона бере світло дівочих очей,

Щоб з нього робить витребеньки…»

 

Був син-одина́чок, мале пахоля,

Тепер він за пажа в дворі в короля,

Бо так забажалось графині.

Відколи в столицю подавсь його син,

Зостався Ейнзідель, як палець, один

У замку свому, як в пустині.

 

З кімнати в кімнату, з палат до палат

Як тінь сновигає нещасний магнат.

За ним мов слідкують очима

Суворі портрети з золочених рам,

Аж граф затремтить і зупиниться сам,

Бо холод пройде за плечима,

 

І руки тремтячі до їх простяга,

І так серед тиші уголос блага:

«Скажіть мені, предки велебні,

Хто дав мені панства непрошений дар?

І як мені скинуть сей прикрий тягар,

Сі пута, для духу ганебні?»

 

Мальовані очі, мов справді живі,

Йому відмовляють: «Ми всі вартові

Твого предковічного права,

Ми лицарі всі без догани й страху,

Ми в серці ховали не марну пиху,

А цноти, що зрощує слава.

 

Глянь, всі ми - закуті в залізо борці,

Або посивілі в науках ченці,

Ми світочі свого народу.

За нами спокійно жили орачі,

Бо ми боронили і вдень і вночі

Плоху гречкосійську породу.

 

Лицарські повинності - гірше ярма,

Ти скинуть їх прагнеш тепер? та дарма!

У кров переходить лицарство!

Поглянь у свічадо, чий погляд зорить

З очей твоїх чорних та гострих в сю мить?

Чи є ж проти спадку лікарство?

 

Якби ж ти той спадок в собі поборов,-

На тебе повстане вся предківська кров

І буде змагатись запекло.

З твоїх пориваннів не буде пуття:

Хто так на розпутті прожив все життя,

Не піде ні в рай, ані в пекло…»

 

КАЗКА ПРО ОХА-ЧУДОДІЯ

 

 

В тридев’ятім славнім царстві,

де колись був цар Горох,

є тепер на господарстві

мудрий пан, вельможний Ох.