Джек Лондон - Мартін Іден, Джек Лондон

Годі було їй здогадатися, що, знаючи людей та життя, він далеко частіше, ніж вона, схоплював поетову думку. Його міркування здавалися їй наївними, хоч незрідка вона захоплювалася сміливим льотом його фантазії, яка бігла по такій широкій орбіті серед зоряних просторів, що, неспроможна здогнати її, вона тільки трепетала перед цією незбагненною силою. Потім вона грала Мартінові - тепер уже не визивно,- і музика відкривала в ньому незмірні глибини. Його душа розкривалася до музики, як квітка до сонця, і невдовзі він позабув крикливі популярні мелодії робітничої околиці, а перейшов до класичних творів, що їх Рут знала з лекцій і виконувала майже напам’ять. Проте він відчував якусь демократичну прихильність до Вагнера, 9 а увертюра до «Тангейзера», коли Рут пояснила її, сподобалась йому найбільше. В ній він бачив своє життя. Тема Венериного грота нагадувала Мартінові власне минуле, а Рут він ототожнював з «Хором пілігримів». Мало не в екстазі ширяв він у цьому царстві духів, де точилася одвічна боротьба добра і зла.

Іноді він ставив їй такі запитання, що на мить її брав сумнів, чи правильно вона розуміє музику. Зате, коли вона співала, він ні про що вже не питав. Тут вона була бездоганна, і він сидів непорушно, зачарований божественною чистотою її сопрано. Мимоволі він пригадував жалюгідне попискування й вереск простих фабричних дівчат та пропиті голоси охриплих від джину портових блудяжок. Рут охоче співала і грала йому. Адже це їй вперше трапила до рук людська душа, і так розкішно було ліпити з неї що хочеш, бо їй здавалося, що вона формує душу Мартінові і наміри має добрі. Крім того, їй з ним було приємно, він уже не лякав її. Те почуття, що спочатку відштовхувало її від нього, то ж був страх перед темною стороною власної душі, але тепер той страх непробудно спав. Несвідомо вона вважала його своєю власністю. Та й він якось підбадьорював її. Вона напружено працювала в університеті, і їй корисно було часом одірватися від книжкового пилу й подихати свіжим морським повітрям, що віяло від нього. Сила! Ось чого їй бракувало, а він великодушно ділився з нею своєю силою. Опинитися з ним в одній кімнаті, зустріти його на порозі - вже означало дихати на повні груди. І коли він ішов додому, вона бралася за свої книжки з новим запалом і з подвоєним завзяттям.

Вона знала свого Браунінга, але ніколи не думала, як небезпечно гратися з людською душею. Що більше зацікавлювалась вона Мартіном, то палкіше хотіла переробити його життя на свій смак.

- От візьміть містера Бетлера,- сказала вона якось, коли граматику, арифметику та поезію на разі було вичерпано.- Спершу йому щастило не дуже. Його батько, банковий касир, прохворівши кілька років, помер в Арізоні від сухот, і містер Бетлер - його звуть Чарлз Бетлер - лишився зовсім самотній. Батько його з Австралії, і в Каліфорнії у них немає ніяких родичів. Він пішов працювати до друкарні,- я кілька разів чула від нього цю історію,- і спочатку одержував три долари на тиждень. А тепер він має щонайменше тридцять тисяч на рік. Як він дійшов цього? Він був чесний, сумлінний, працьовитий і ощадний. Не дозволяв собі жодної з тих розваг, що до них вдаються молоді хлопці. Він узяв за правило будь-що відкладати щотижня певну суму. Звісно, незабаром він почав заробляти більше ніж три долари, і в міру того, як зростав його заробіток, зростали й заощадження.

Удень він працював, а ввечері ходив до початкової школи. Він завжди думав про майбутнє. Пізніше почав відвідувати вечірню середню школу. Сімнадцяти років він уже був складачем і заробляв добрі гроші, але його честолюбність цим не задовольнилася. Він жадав кар’єри, а не шматка хліба, і готовий був усім пожертвувати заради майбутніх благ. Він вирішив вивчити право і почав з кур’єра в конторі мого батька - подумайте тільки! - за якихось чотири долари на тиждень. Але він навчився бути ощадним і навіть з цих чотирьох доларів примудрявся щось вигадувати.

Вона спинилася, щоб передихнути та глянути, яке враження справляє на Мартіна її оповідання. На обличчі його світилась зацікавленість юнацьким змаганням Бетлера, але брови були нахмурені.

- Звісно, що скрутнувато було хлопцеві,- зауважив він.- Чотири долари! Як на них вижити? Тут уже справді не до розваг. Та ось я плачу за харчі й помешкання п'ять доларів на тиждень і нічого путнього не маю. Він, певно, жив, як собака. Їв...

- Він сам собі варив на гасниці,- перебила вона.

- Їв він, либонь, чи не гірше, ніж матроси на найубогіших суденцях. А там же таким паскудним харчем годують, як ніде.

- Але подумайте, чого він досяг тепер! - захоплено вигукнула вона.- Подумайте, які в нього тепер прибутки! Колишнє бідування покрилося тепер тисячократно.

Мартін суворо глянув на неї.

- Одне тільки можу сказати,- промовив він,- що тепер містер Бетлер навряд чи веселун, коли прийшли його тлусті літа. Коли він замолоду рік у рік погано харчувався, то тепер у нього з шлунком запевно не все гаразд.

Вона опустила очі перед його пильним поглядом.

- Ладен заклястися, що в нього катар,- зухвально додав він.

- Так,- погодилась вона,- проте...

- І я певен,- провадив Мартін далі,- що він похмурий і сердитий, як сич, і ніщо його не тішить, дарма що він має тридцять тисяч на рік. І, мабуть, не дуже любить дивитися, як інші тішаться. Хіба ж не так?

Вона потакнула головою, однак поспішила пояснити:

- Але він взагалі не з тих, хто схильний до веселощів. Він тверезий і поважний за вдачею. Він такий був завжди.

- Ще б пак! - вигукнув Мартін.- Мати три-чотири долари на тиждень, це молодому хлопцеві, і самому варити собі на гасниці, і відкладати гроші, цілий день працювати, цілу ніч учитися, вічно працювати й ніколи не погуляти, не розважитись, навіть не знати, що таке розвага! Та звісно, що йому тридцять тисяч прийшли запізно.

В його жвавій уяві промайнула тисяча подробиць злиденного існування ощадливого хлопця, який, відстаючи в духовному розвитку, поступово зробився людиною з прибутком у тридцять тисяч. Перед його очима, немов на екрані, пройшло все життя Чарлза Бетлера.

- А знаєте,- додав Мартін,- мені шкода містера Бетлера. Він тоді, звичайно,