Ростислав Феодосійович Самбук - Марафон завдовжки в тиждень, Ростислав Феодосійович Самбук

– Я не проти капітана Сулімова, але ж нитку в Стриї потягнули ми з Толкуновим.

– Ви потрібні в місті. Толкунов ледь помітно скривився:

– Душно мені в місті.

– Звичайно, – заперечив Карий, – там, у заліщицькому лісі, все ясно: чатуй, поки хтось прийде до тайника, шуруй по його слідах…

– Гаряче місце там, товаришу полковник, – переконано мовив Бобрьонок. – Найгарячіше.

– Це як сказати!

– Перспективи в місті туманні, можна вважати, поки що зовсім нічого нема.

– Вам це й довести, – рішуче поклав край суперечці полковник,

– Як?

– Ось це ми зараз і обговоримо.

– Невже через Сороку? – Бобрьонок явно не вірив у цей хід, і Толкунов кинув на нього осудливий погляд. Якщо полковник вважає цей розшук перспективним, так воно і є. Полковник Карий, це Толкунов знав твердо, ніколи не помиляється. Принаймні майже ніколи, може ледь-ледь, у дрібницях, але ж нема людей зовсім без них. Однак як вийти на шпигунів через Сороку? Цей хитрий пройда явно відчув пастку й накивав п'ятами…

Толкунов запитально подивився на Карого, проте нічого не запитав. Краще сидіти тихо, полковник сам викладе все, що надумав.

Карий помовчав, зосереджуючись, потім сказав:

– Сорока не міг не залишити слідів. Серед людей живемо, а люди все бачать і пам'ятають.

Бобрьонок одразу зрозумів його й заперечив:

– У них також губа не лопуцька. Певне, стежать за Штунем і тільки й чекають нашої похибки.

– Чому ж похибки?

– Викриємо себе й Штуня. Шпигунам одразу стане відомо, що Штунь – підсадна качка.

Карий заперечливо похитав головою.

– Не так усе гладко в них. У нас в Смерші людей значно більше, ніж у резидента, а й то, бува, не вистачає. Мають справи важливіші, ніж стеження за проваленою явкою. Збирання й передача інформації – ось їхнє завдання, а там, на квартирі Палківа, – обрубали й все.

– Але ж ніхто не може дати гарантії…

– Ніхто, – згодився полковник. – Зрештою, що станеться, коли вони впевняться, що Штунь надісланий нами?

– Чекайте, – вигукнув Бобрьонок, і Толкунов осудливо зиркнув на нього. Але Бобрьонкові було не до негативних капітанових емоцій, вів далі переконано: – А якщо вони просто влаштували Штуневі невеличку перевірку, подивляться: ні з ким хлопець не водиться, нема нічого підозрілого – й залучать до роботи…

– Так воно може статися, – погодився Карий.

– І тоді ми з нашою поспішливістю сядемо маком.

– Час, – не згодився Карий, – нас підпирає час, мусимо взяти шпигунів негайно, а не гратися з ними в схованки.

– Мусимо, – ствердив Бобрьонок, а Толкунов подумав, що майор даремно сперечається з Карим, все одно полковник виявиться правий, зрештою, Карий просто міг наказати, а накази капітан поважав найбільше в світі й ретельно виконував усі.

Бобрьонок дістав цигарки, запитливо подивився на Карого, але той сам потягнувся до коробки. Закурили, майор почекав, поки сірник догорить мало не до кінця, кинув до попільниці й мовив:

– І все ж ми не афішуватимемо себе. Діятимемо від імені комендатури – з'ясовуватимемо, хто має лишки житлової площі. Адже треба селити військових, чи не так?

– Слушно, – погодився Карий. – І ще одне. Підключимо Штуня, нехай знайомиться з сусідами, мовляв, дядько кудись зник і не озивається, час тривожний, воєнний, щось могло статися… Може, й витягне з сусідів якусь інформацію.

– І це слушно.

– Можяа скористатися вашим телефоном?

– Навіть потрібно.

Бобрьонок набрав номер телефону Сорочиної квартири, пояснив Юркові, що саме вимагається від нього, й попередив: якщо зустрінуться в домі чи десь на вулиці, триматися як з незнайомим.

– Чекайте, майоре, – втрутився Карий, – ви обходити мете всі квартири Сорочиного будинку, мусите зайти й до Штуня. Ось там остаточно й домовитесь.

– А коли зустрінемось до цього?

– І то вірно. Давайте, товариші офіцери, – відпустив, бо час не чекає.

На кожному поверсі будинку на Зеленій було по три квартири. Сорока мешкав на другому. У двох квартирах першого поверху ніхто не обізвався, не зважаючи на довгі дзвінки, й відчинили тільки в третій, попередньо оглянув ши офіцерів у щілину, не знімаючи ланцюжка.

– З комендатури міста, – представився Бобрьонок, – Дуже прошу відчинити.

Ланцюжок задзеленчав якось невпевнено, та двері все ж розчахнулися й на порозі з'явився худий, з запалими щоками чоловік в піджаці наопашку та й ще вкритий теплим пледом.

– Що потребують шановні представники влади? – запитав улесливо, але очі блищали недоброзичливо.

– Хочемо оглянути вашу квартиру, – Для чого? У нас уже були люди з комендатури, й, здається, все з'ясоване.

– Скільки маєте кімнат?

– Дві.

– А мешканців?

– Троє. Я, жінка й дочка. Всі вони на роботі, а я нездужаю.

– Що таке?

– Застудився.

Чоловік справді мав хворобливий вигляд. У принципі комендатура не мала б підстав турбувати, його, проте поговорити було варто, й Бобрьонок мовив тоном, що виключав заперечення.

– Маємо обдивитися вашу квартиру.

– То прошу дуже… – відступив чоловік, але майор пропустив його поперед себе.

– Показуйте, – наказав.

Квартира справді складалася з двох кімнат і кухні, всюди акуратно прибрано, а в більшій кімнаті, що правила за вітальню, стояв букет польових квітів, зовсім недорогих, простеньких, у звичайній дешевій керамічній вазочці.

Господар став біля вікна й дивився, як офіцери оглядають квартиру. Точніше, оглядати не було чого; зазирнули до суміжної кімнати, ванної, кухні, певно, могли б уже йти, але Бобрьонок запитав у господаря:

– Давно тут мешкаєте?

Чоловік поправив на плечах плед, підвів здивовано брови, – мовляв, для чого це офіцерові, – однак, либонь, життя вже давно навчило його не дивуватися нічому, відповів стримано, але в той же час не без запопадливості:

– Дуже прошу ласкавого пана, ще до війни вселилися. Коли дочка народилася.

– Вже доросла?

– Я ж казав: працює.

– А будинок приватний?

– Був приватний, але тепер…

– Буржуям амба, – втрутився Толкунов, – Квартира ваша.

– Прошу пана, державна?

– Ніхто не має права вас виселити.

– Навіть ви? – в цьому запитанні відчувалася неприхована іронія.

– Навіть ми, – сухо й твердо відповів Толкунов. А Бобрьонок пояснив:

– Ми тимчасово розквартировуємо військових.

Господар раптом заметушився.

– То прошу сідати… – Мабуть, він пропонував тільки із ввічливості, але офіцери негайно скористалися з його запрошення і всілися на вузькому старомодному диванчику.

Щоб заспокоїти господаря і хоч якось прихилити його до себе, Бобрьонок мовив розважливо:

– У вас, бачимо, й так тіснувато. До того ж одна кімната прохідна…

– Сімейне мешкання, прошу я вас, – заскочив той. – І лише в крайньому разі…

– Крайнього ще нема. А скажіть, у кого в будинку є лишки житлоплощі?