Руслан Найда - Балта – Бруклін – Балтимор. Історії та малюнки з імміграції… (збірник)

В обідню пору Мишко прибув. Він трохи походив поміж клітками з тваринами, впевнився, що тут слони є і, здавалося, без проблем із травленням. Саме в цей час наглядачі в зелених халатах чистили слонячі стійла і вивозили манур десь у невідомому напрямку… Один із зеленохалатників зупинився закурити. Мишко також закурив і підійшов. Чорний лискучий негр пробубнів щось нерозбірливе у відповідь на привітання, а в Мишка тим часом визрів у голові план:

– Слухай, я вирощую рідкісні тропічні квіти, з яких виготовляють медикаменти, – безсоромно став він брехати. – Аби довести проект до кінця, мені треба виростити одну дуже вибагливу орхідею. Вона потребує спеціального ґрунту, а для нього найбільше підходить слонячий манур. Я купив би в тебе пару мішків… Хочеш заробити двадцять доларів за десять хвилин?

Негр недовірливо і неприязно сопів, але почувши про гроші, зацікавився.

– Давай двадцятку, мішок і чекай біля входу – за двадцять хвилин матимеш свій манур.

Мишко піднісся духом і пішов до машини, безтурботно насвистуючи. Через півгодини біля запиленого пікапа з’явився вже знайомий негр із чорним мішком за спиною. Він вдавав, що страшенно втомився від такої важкої ноші, але на чай від скупуватого Мишка так і не діждався. Обидва врешті вдарили по руках і розійшлися з виглядом колумбійських наркодилерів.

– Приходь ще, – змовницьки промовив наостанок негр у зеленому халаті й пішов у бар пити пиво.

Совість негра була майже чиста, відсотків на вісімдесят він вірив, що набрав у мішок саме слонячого мануру із загальної купи, хоча лишалася досить велика ймовірність, що манур міг бути з-під носорога… Та він тим не довго переймався, бо, зрештою, байдуже, на якому ґрунті виросте рідкісна орхідея, що може врятувати людство від страшних хвороб?

Мишко тим часом мчав на своєму пікапі й тихо радів. «Високоякісний продукт» поважно похитувався на задньому сидінні – нагорода за Мишкові поневіряння. Везти його в кузові чоловік навіть не ризикнув: щоб не загубити. Десь на півдорозі його почав діймати сморід, але Мишко терпів. Він уже бачив, як завтра цінне добриво лежатиме на городі й робитиме свою благодатну справу. Та й добрива було, мабуть, удвічі більше, ніж роздобув його друзяка. Отже й удвічі більше шансів на велетенські помідори й персики… Головне – це був саме той омріяний манур, про який писали всі фахові журнали, а не просто харчові відходи чи, може, з-під якоїсь іншої тварини. До речі! У нього ж удома навіть є кілька таких журналів з фотографіями різного виду добрив. Можна не тільки впевнитись, а й ще підживити радість перемоги після кількох прикрих спроб…

Діставшись пізно ввечері додому, Мишко на радощах спробував було занести мішок з мануром до хати, але жінка не розділила його ейфорії й стала дибки. Довелось відтарабанити цінну торбу в гараж, хоч йому й було трохи боязко там її залишати: що як хто поцупить вночі?

На ранок, з журналами під пахвою, Мишко побіг до гаража аби остаточно переконатися. Манур смердів, але хіба це могло зіпсувати настрій господареві такого(!) трофею? Він довго прискіпливо порівнював купку майбутнього добрива з фотографіями добрив журналів: перечитував характеристики, перекладав фото з місця на місце, порівнював зображену й наявну фактуру, придивлявся до якості фото самих видань… Марно! Перед ним як вирок лежав результат його наполегливої боротьби – манур носорога. Ще не вірячи своїм засльозеним чи то з досади, чи то через сморід очам, Мишко вкотре читав: «rhinoceros shit is not recommended for fertilizing your tomato and peach plants. It contains…» («манур носорогів не рекомендується для підживи помідорів і персикових дерев. Він містить…») – далі йшло докладне пояснення, чому це добриво не рекомендувалось для задуму, який виношував чоловік…

Як людина практична і звикла до ударів долі, Мишко вирішив приховати свою помилку… Підживлювати город він уже й не думав, тепер його головним завданням було позбутись слідів власного фіаско. Весь багатий улов непотрібного й досить таки смердючого добрива він розпакував у маленькі мішечки, щоб вони менше привертали увагу, й увечері, прогулюючись із собакою, акуратно порозкладав їх біля сміттєвих баків сусідів (назавтра мали забирати сміття). За його планом уже наступного ранку всі докази його невдалої покупки зникнуть у череві сміттєзбирача безслідно.

Уся вулиця того вечора рясніла маленькими акуратними білими мішечками… Вони, як овечки, вишикувались біля сусідських воріт. Літній ранок огорнув невідомий сморід…

Ступивши вранці на ґанок, Мишко не повірив своїм очам: усе сміття вже позабирали, крім десяти смердючих білих мішечків – сміттярі, виявилося, знали таких хитрунів, як Мишко. Мішечки вишикувались, як мовчазні свідки його поразки.

«Скільки ж може отак людині не щастити?» – чоловік кинувся в гараж, завів пікапа і за три хвилини нервово позакидав усі мішечки в кузов – байдуже, що подумають сусіди. Втопивши педаль газу, він швидко щез у невідомому напрямку… Що він зробив з десятьма білими мішечками – відвіз їх назад у зоопарк, чи може, втопив у річці, – й досі є загадкою.

З тієї нещасливої пригоди між друзями пробіг чорний кіт, хоча Мишко не пов’язував сварки з тим, що Ігореві помідори й персики вродили на славу восени. Його город чах на очах, що так чи інакще нагадувало про події, пов’язані з тим клятим добривом.

Поступово Мишко взагалі втратив інтерес до садівництва й захопився риболовлею. Крім того, заборонив синові бачитися з Ігоревими дітьми.

За кілька років Мишкова й Ігорева давня дружба майже зав’яла. Вони бачилися рідко, а коли й бачились, то улюбленої колись теми садівництва уникали. Коли Мишків син і Ігорева донька повідомили, що мають намір одружитись, то наскочили на шалений спротив з обох боків. Діти не розуміли: чому після того, як вони росли поруч, врешті-решт закохались і вирішили будувати спільне життя, їхні батьки несамовито стали цьому шкодити. Закохані пішли з дому і зняли квартиру в місті, хоча про весілля не могло бути й мови.

Ніхто не здогадувався й не підозрював, що причиною всьому міг бути славнозвісний слонячий манур…

Так тривало,