Леонід Володимирович Ушкалов - Григорій Квітка-Основ'яненко

примоститься… А вечір вони завжди проводили вдвох. Григорій Федорович читав Анні Григорівні те, що написав за день, вони обговорювали прочитане, публікації в столичних журналах… Як згадував Валер'ян Андрійович Квітка, письменник у всьому радився з дружиною, часом «сліпо довіряв її думкам, а коли в його творах ішлося про вищий світ, французьку мову, освіченість, то він слухняно виконував її настанови». Так проходив день за днем. Квітка-Основ'яненко писав багато. Крім комедій та романів, у його доробку є і зворушливо-трагедіальна історія «слобожанської Лукреції» – повість «Панна сотниковна», і різдвяне оповідання «Фенюшка», і етнографічний нарис «Украинцы», і «фізіологічна» замальовка «Знахарь», і пройняте християнською моральною наукою оповідання «Добрый пан», і засновані на анекдотичних фабулах «Знакомые незнакомцы» та «Ботфорт»… Утім, якби Квітка-Основ'яненко написав тільки ці твори, він, мабуть, так би й залишився в історії літератури серед письменників другого, а то й третього ряду. Те, що зробило його справді неповторним, були українські повісті й оповідання. Коли 1833 р. в другій книжці харківського альманаху «Утренняя звезда» (ініціатором цього видання був Квітка) побачили світ «Супліка до пана іздателя», «Салдацький патрет» та уривок з повісті «Маруся», – це був початок нової епохи в українській літературі. А вже восени наступного року в Москві з'явився друком перший том «Малороссийских повестей, рассказываемых Грыцьком Основьяненком», куди, крім «Салдацького патрета» й «Марусі», увійшло також оповідання «Мертвецький Великдень». Ще через три роки там-таки в Москві було оприлюднено й другий том Основ'яненкових «Малороссийских повестей…»: «Добре роби – добре і буде», «Конотопська відьма», «От тобі й скарб». Відтепер Квітка з повним на те правом міг сказати: «Мої герої та героїні всі в квітках і запасках, усі з тутешніх місць». Чому Квітка-Основ'яненко став писати по-українському? Сам письменник у листі до Петра Плетньова від 8 лютого 1839 р. пояснював це так: «Мені було прикро, що всі літають під небесами, вигадують пристрасті, видумують характери, а чому б не подивитись направо, наліво й не писати про те, що трапляє на очі? Живучи в Україні, призвичаївшись до мови її мешканців, я навчився розуміти їхні думки й примусив їх своїми словами переказувати їх публіці… І зізнаюся вам, описуючи Марусю, Галочку та інших, не можу, не вмію змусити їх говорити загальновживаною мовою…».

А все почалося зі славнозвісної «Марусі», яка стала справжнім архітвором Квітки-Основ'яненка. Недаром Квітчині знайомі казали, що йому не треба інакшої епітафії, ніж ось ця: «Він написав „Марусю“». Можна згадати й геніального поета Тараса Шевченка, котрий у листі до Квітки писав: «Вас не бачив, а вашу душу, ваше серце так бачу, як, може, ніхто на всім світі. Ваша „Маруся“ так мені вас розказала, що я вас навиліт знаю». Історія появи цієї повісті така. Десь на початку 1830-х pp. добрий приятель Квітки Петро Петрович Гулак-Артемовський, що був на ту пору не лише професором словесного факультету Харківського університету, а ще й знаним українським письменником, пережив глибоку душевну кризу. Чудовий поет, який своїми романтичними баладами «Твардовський» та «Рибалка» прагнув вивести українську літературу за вузькі рамки «котляревщини», тобто за рамки бурлеску й травестії à la перелицьована «Енеїда», кидає поезію та й узагалі розчаровується в українському слові. Може, така радикальна зміна світоглядних настанов Гулака була пов'язана з одним дуже прикрим для нього інцидентом, про який розповідав Михайло Драгоманов у листі до Петра Лаврова від 5 лютого 1877 р. Мовляв, у 1830 р. князь Микола Рєпнін-Волконський, який був тоді військовим губернатором Малоросії, «пропонував зберегти козацькі полки, набрані в Чернігівській і Полтавській губерніях для війни турецької та польської» (вісім козачих полків по тисячі чоловік були сформовані передовсім з метою придушення польського «Листопадового повстання» 1830 p.). Тим часом імператор «Микола Павлович усіх їх відправив на кавказьку лінію, Рєпнін був відставлений (кажуть, у нього був обшук), а малоросійське генерал-губернаторство перейменоване в Чернігівське, Полтавське та Харківське з резиденцією в Харкові, а не в Полтаві. Тоді ж таки був обшук і в харківського професора Гулака-Артемовського…». Та й загалом, у той час Артемовський переживав чи не найважчий період свого життя. У листі до Михайла Погодіна від 2 липня 1832 р. Квітка писав: «Петра Петровича спостигло неймовірне нещастя. Його молода, прекрасна, добра дружина після перших пологів… була налякана, тому втратила розум у прямому сенсі цього слова. Ні допомога медиків, ні всі старання досі нічим не можуть зарадити. А що найгірше, так це те, що вона не впізнає знайомих та і його самого сприймає як свого найбільшого ворога. Яка ж мука для ніжного чоловіка бачити все це від тієї, котра досі любила його так пристрасно».

Отож, якось у дружній розмові Квітка попрохав Гулака написати по-українському «що-небудь серйозне, зворушливе». Але той почав стверджувати, нібито українська мова для цього не годиться. І щоб довести Гулакові, що по-українському можна написати «і звичайне, і ніжненьке, і розумне, і полезне», Квітка-Основ'яненко створює свою повість «Маруся». Анна Григорівна перегодом згадувала: «Артемовський казав, нібито українська мова груба, тож Григорій Федорович і написав „Марусю“». Зрештою, не тільки «Маруся», але й інші елегійні Квітчині повісті були ніби продовженням дружньої суперечки з Гулаком-Артемовським. У листі до Михайла Погодіна від 2 червня 1834 р. Квітка казав: «Вони написані, щоб розв'язати суперечку, нібито нашою мовою не можна написати нічого серйозного, ніжного, а одне тільки грубе, лайливе, блюзнірське». Саме так сприйняли цей твір і читачі. Наприклад, у своїй рецензії на другий випуск «Малороссийских повестей…», надрукованій у газеті «Северная пчела» за 16 листопада 1837 p., Євген Гребінка писав: «Давно хтось сказав, що українською мовою можна писати одне лиш комічне. Перед нами був факт: „Енеїда“ Котляревського, пародія в дусі фламандської школи, і люди, переконані цим фактом, сприйняли хибну думку за істину. Та варто прочитати „Историю Малороссии“, придивитись до характерів її героїв, прислухатись до їхніх пісень, щоб пересвідчитися, що народ з таким залізним характером, з такими глибокими почуттями може й не сміятись. Ще в 1834 році видав Основ'яненко першу частину своїх прекрасних повістей, з яких видно, що він не поділяв прийнятої всіма гадки. У його „Марусі“ лагідні почуття показані так добре, що навіть прибічники цієї гадки, котрі мали намір сміятись до знемоги при одному імені Марусі, під кінець повісті плакали». А за основу своєї повісті Квітка взяв мотив марності дочасного людського життя.

Зворушлива історія кохання та смерті Марусі й Василя, що розпочинається зі скрушного оповідачевого: «Чи ми ж на сім світі вічні?» – домежно виразно оприявнює найзаповітнішу думку елегійних