Вальдемар Бонзельс - Пригоди бджілки Майї

— Та ні, — не погодилася Майя. — Наскільки я знаю, дятел завеликий, він не пролізе по ваших ходах!

Тепер прийшла черга здивуватися Фрідоліну. Спочатку він лише звів догори брови і кілька разів поважно кивнув головою. Жучкові, очевидно, вельми сподобалося, що є речі, які він знає краще від інших.

— Завеликий? — перепитав він. — А хто говорив про його розміри? Ні, моя люба, ніхто не говорив, що власне дятел за нами полює! Я мав на увазі, що нам завдає шкоди його язик!

Ото ж Майя здивувалася! Фрідолін розповів, що у дятла довгий і тонесенький язичок, за формою схожий на черв’яка, гострий і липкий.

— Язик у нього у десять разів довший за мене! — аж зойкнув Фрідолін, безпорадно розвівши руками. — Принаймні він може так далеко його висунути зі свого дзьоба… Цей безсовісний дятел безсоромно висолоплює язика та пхає його у кожну шпаринку, кожну тріщинку в корі! А сам думає: може, там хтось ховається? Його язичисько пролазить навіть у наші канали! Один пан Бог відає, як він його туди примудряється засунути… Все, чого він тільки торкнеться, відразу намертво приклеюється — і дятел втягує язика назад!

— Я не з боязких, — мовила Майя, — але ваша розповідь навіює на мене жах!

— Та що там! У вас є жало, — не без заздрості заспокоїв бджілку Фрідолін. — Кожен опам’ятається і, так би мовити, задумається, якщо його вжалити в язик! А нам, бідолахам без жала, несолодко доводиться… Якось лиха доля спіткала мою кузину. Перед тим ми трохи посварилися стосовно моєї дружиноньки. Я в себе вдома і знаю усі ходи-виходи, а вона ж у гості прийшла! Отож ми з кузиною посварилися і вона забралася геть. Та щойно вийшла, коли це чуємо — дятел шкрябає по корі нашого дерева і дзьобом вистукує… Мабуть, він тільки почав полювання, і саме з нашого дерева. Інакше ми би почули його здалеку та поховалися завчасно. Коли це нараз наслухаю, як моя бідолашна кузина заволає у темряві: «Фрідоліне, я прилипла!!!». Вона ще потріпалася трошки, потім усе стихло — і дятел застукотів далі. Ось таке трапилося з моєю кузиною. Вона пропала — і більше я її не бачив. Її звали Агата.

— Чуєте, як калатає моє серце? — стиха промовила Майя. — Не треба було вам розповідати… Принаймні не все одразу. Що тільки не діється на цьому світі!

Маленька бджілка подумала про те, що вона сама пережила, відколи покинула вулик, і про те, що ще може на неї чекати попереду.

Фрідолін несподівано розреготався і Майя, заскочена зненацька його веселощами, здивовано глипнула на нього.

— Хвильку, зараз! — аж вигукнув жучок. — Зараз побачите, як він вилізе на дерево! Він ще той фрукт, скажу я вам… Зрештою, самі все побачите.

Майя поглянула в той бік, куди спрямував свій погляд короїд, і побачила дивовижну комаху, яка повільно спиналася стовбуром дерева. Бджілка ніколи й уявити собі не могла, що можуть існувати такі комахи! Проте страх перед дивним створінням був більшим за здивування, отож вона поспіхом запитала у Фрідоліна, чи, часом, не треба заховатися.

— Та що ви! — відповів жук-короїд. — Сидіть собі спокійненько та чемно привітайтеся із добродієм. Він дуже вчений чоловік, мушу вам сказати! До того ж добряга та скромняга, яких світ не бачив. Такі, як він, завжди викликають посмішку, он, гляньте, що він робить!

— Він, мабуть, задумався, — припустила Майя, досі не оговтавшись від здивування.

— Та де там! Це він бореться з вітром, — засміявся Фрідолін, — якщо тільки в нього ноги не плутаються!

— Оці довгі ниточки — його ноги?! — страшенно здивувалася Майя. — Відколи живу, а такого дива не бачила!

Тим часом незнайомець піднявся вище і бджілка змогла розгледіти його краще. Виглядало так, наче він не йшов, а летів! Його кругле тіло височіло над землею, а з нього звисали страшенно довгі тонесенькі ніжки, які розповзалися далеко навсібіч, зберігаючи рівновагу. Дивна істота крокувала обережно, спершу обмацуючи те місце, де мала ступити. Під час кожного кроку брунатна кулька її тулуба смішно підстрибувала: вгору-униз, униз-вгору. Ніжки у незнайомця були такими тонюсінькими, що кожна з них окремо нізащо не змогла би втримати його тіла, тому крокував він, переставляючи кілька ніг одночасно.

Отака химерна хода незнайомця була пов’язана з його дивовижними кінцівками, бо вони були зігнуті саме посередині.

Майя аж у долоні сплеснула!

— Ото дивина! — вигукнула вона. — Хто би міг подумати, що такі тонюсінькі ніжки, як волосиночки, можуть так швидко пересуватися! Фрідоліне, це просто чудо якесь!

— Дурниці! — по-своєму оцінив диво природи жук-короїд. — Якщо ти бачиш щось смішне, то з цього треба сміятися, а не заморочуватися складними питаннями!

— А мені зовсім не смішно, — заперечила йому Майя, — бо усі часто сміються з того, чого просто не розуміють.

Поки вони розмовляли, незнайомець піднявся догори. Він поглянув на Майю з висоти своїх гострих колін і промовив: «Доброго ранку! Справжня буря, такий рвучкий вітер, любе панство! Чи не так? А може… ви маєте іншу думку?».

Доки він розмовляв, то ледве втримувався, аби не упасти додолу. Фрідолін тихесенько пирснув, але маленька Майя відповіла, як годиться, ввічливо, що вона має таку саму думку, і через цей вітрисько вона нині не змогла політати. Після цього вона відрекомендувалася, а незнайомець тим часом намагався її розгледіти через ґрати свої ніг.

— Отож, Майє із бджолиного народу, — повторив він, — дуже радий знайомству! Мені доводилося багато чувати про бджіл. Мушу вам зізнатися, щоразу, як я себе називаю, то потрапляю у незручне становище. Річ у тому, що наша родина дуже різноманітна і відома під різними іменами. Нас називають косарями, косариками, а ще сінокосцями. Як би там не було, я належу до роду павуків, а звати мене Ганнібал.

Слово «павук» не викликає особливої радості поміж маленьких комашок. Швидше, навпаки… Майя теж не могла побороти свій страх, особливо, коли