Жюль Верн - 20 000 льє під водою

юнацькі знання і пустився викладати наші поневіряння латиною. Цицерон затулив би собі вуха і виставив би мене за двері, але все-таки я довів розповідь до кінця. Результат був такий же жалюгідний.

Остання спроба теж не мала успіху. Незнайомці обмінялися кількома словами якоюсь незбагненною мовою і пішли, не подавши нам надії яким-небудь підбадьорливим знаком, зрозумілим у всіх країнах світу! Двері за ними зачинилися.

— Яка ницість! — заволав Нед Ленд, розлютувавшись уже, напевне, удвадцяте. — Як!

З ними говорять і по-фраицузьки, і по-англійськи, і по-німецьки, і латиною, а ці пройди хоч би з увічливості словом обмовилися!

— Заспокойтеся, Нед, — сказав я розгарячілому гарпунеру. — Лементом справі не допоможеш.

— Але ви самі поміркуйте, пане професоре, — заперечив наш дратівливий компаньйон, — не здихати ж нам із голоду в цій залізній клітці!

— Ба! — зауважив філософськи Консель. — Ми ще в змозі протриматися чимало часу!

— Друзі мої, — сказав я, — не треба впадати у відчай. Ми були ще в гіршому стані.

Не поспішайте, будь ласка, складати думку щодо командира й екіпажу цього судна.

— Моя думка вже склалася, — відповів Нед Ленд. — Страшенні негідники…

— Ну! А з якої країни?

— Із країни негідників!

— Любий Неде, — сказав я, — країна ця ще недосить чітко позначена на географічній карті, і, зізнаюся, важко визначити, якої національності наші незнайомці. Що вони не англійці, не французи, не німці — можна сказати з певністю. А все-таки мені здається, що командир і його помічник народилися під низькими широтами. У них зовнішність жителів півдня. Але хто вони? Іспанці, турки, араби чи індуси? Зовнішність їх не настільки типова, щоб судити про їхню національну приналежність. Що стосується мови, походження її абсолютно нез’ясоване.

— Велика прикрість — не знати всіх мов! — зауважив Консель. — А ще простіше було б ввести одну загальну мову!

— І це б не допомогло! — заперечив Нед Ленд. — Невже ви не бачите, що в цих людей мова власного винаходу, вигадана, щоб викликати сказ у порядної людини, яка хоче жерти! В усіх країнах світу зрозуміють, що треба людині, коли вона відкриває рот, клацає зубами, плямкає! Щодо цього мова одна як у Квебеку, так і в Паумоту, як у Парижі, так і скрізь: «Я голодний! Дайте мені поїсти!»

— Е-е! — сказав Консель. — Бувають такі нетямущі натури… Не устиг він сказати останнє слово, як двері розчинилися.

Увійшов стюард[33]. Він приніс нам одяг, куртки і морські штани, пошиті з якоїсь дивовижної тканини. Я швидко вдягся. Мої супутники зробили те саме. Тим часом стюард, — німий, а може, і глухий, — накрив на стіл і поставив три прибори.

— Справа набуває серйозного характеру, — сказав Консель. — Початок підбадьорливий!

— Ти ба! — вигукнув вороже настроєний гарпунер. — На кий біс нам їхні страви!

Черепашача печінка, філе акули, біфштекс із морського собаки!

— А от побачимо! — сказав Консель.

Страви, прикриті срібними ковпаками, були акуратно розставлені на столі, застеленому скатертиною. Ми сіли за стіл. Їй-богу, ми мали справу з людьми цивілізованими, і, якби не електричне освітлення, можна було б уявити, що ми сидимо десь у ресторані готелю Адельфи в Ліверпулі або в Гранд-Отелі в Парижі. Треба сказати, що до столу не подали ні хліба, ні вина. Вода була свіжа і прозора, але все-таки це була вода, — що було не до смаку Неду Ленду. З-поміж поданих нам страв я відзначив кілька знайомих мені рибних страв, чудово приготовлених; але перед деякими стравами я став у тупик. Я не міг навіть визначити, якого вони походження — рослинного чи тваринного. Що ж до сервіровки столу, на усьому лежав відбиток вишуканості і тонкого смаку. На столових приборах, ложках, виделках, ножах, тарілках, був вигравіюваний ініціал у півколі напису-девізу. От точне факсиміле:

Рухливий у рухливому середовищі! Девіз, що дивовижно підходив до цього підводного судна за умови, що прийменник in у перекладі читати як у, а не на. Буква N була, мабуть, ініціалом таємничої особи, що панувала в глибинах морів!

Нед і Консель не вдавалися в подібні міркування. Вони накинулися на їжу, і я поспішив зробити так само. Тепер я був спокійний за нашу долю, і мені здавалося очевидним, що наші хазяї не дадуть нам умерти від виснаження.

Однак усе на світі має кінець, усе минає, навіть голод людей, котрі не їли цілих п’ятнадцять годин! Наївшись, ми відчули, що нас нездоланно хилить у сон. Реакція цілком природна після боротьби зі смертю в ту ніч, якій, здавалося, кінця не буде.

— Ох, їй-бо, я охоче задрімав би, — сказав Консель.

— А я вже сплю, — відповів Нед Ленд.

І обоє моїх супутників розляглися на циновках, розстелених на підлозі кабіни, і миттєво заснули.

Але для мене не так просто було віддатися владній потребі сну. Тисячі думок непокоїли мозок, тисячі нез’ясованих питань уставали переді мною, тисячі образів не давали мені склепити очей!. Де ми? Яка невгамовна сила захопила нас? Я відчував, —