Галина Василівна Москалець - Мій Близький і Далекий Схід

і глухою, а тепер видужала. Їй не хотілось, щоб хтось дивився, як вона йде і казав:

— Ось іде Шамхат, блудниця з Урука.

Ні, тут не було нікого. Це місце не призначалось для людей, а, отже, й для неї. Вона не могла торкнутись трави, погладити ягнят, не могла напитись зі струмка, з’їсти гроно винограду. Вона була ніби всередині цього, і водночас поза ним, і ніщо не бажало її помічати. Та все ж краще, ніж запилене підземелля, де лише глина й мутна вода, де мертві чекають ласки живих, чия пам’ять така коротка.

І Шамхат сіла просто на землю, щоб стати ще непомітнішою, й почала слухати дзижчання бджіл, шелест трави, тихе мекання ягнят, а далі й сама заговорила.

Шамхат звертається до Гашанни:

— Пресвітла Гашанно, володарко життя і смерті! Ти дала мені життя, навчила жіночого діла, і я служила тобі, як уміла. Ти відібрала життя в мого брата і сина Енкіду, зітнула серпом очеретину, і зробила це у священному гніві. За того бика, що його вбили Енкіду з Більґамесом[63]. Мабуть, кожен вчинив би так. І Більґамеса ти покарала — безумством. Хоча, можливо, він теж десь іде далекою дорогою в царство Нерґаля і сестри твоєї Ґашінґаль.

Так само вчинила ти мудро, убивши дівчинку, що називала мене матір’ю, а Енкіду батьком, бо жити з одним оком у цьому світі небезпечно. Однак я не можу зрозуміти одного. Чому ти вбила їх так, ніби я була тому причиною? Адже інші великі боги є свідками, що, хоч я й стала серпом смерті в твоїх руках, помисли мої були дуже далеко від цього. Спитай-но краще в Нанни-місяця і Уту-сонця.

Нічим не відізвалась на це Гашанна, пані Урука що має завжди багато роботи, без якої життя на землі припинилося б, без якої світ переповнився б і тріснув би, наче глек. Тільки повів вітру наповнив теплом ноги Шамхат і вона відчула, що вони стають плоттю, легшою і прозорішою, ніж та, що була в неї перед тим, як вирушила вона в далеку дорогу. Тепер вона мала ноги, якими могла відчувати тепло землі й шовковистість трави. Тамуючи подив і радість, Шамхат продовжила розмовляти з богами.

Шамхат говорить до Нанни-місяця

Батьку Нанно[64], що поганяє лазуритовою палицею зорі на небі, хто являє нічну красу і дбає про безпеку людей, від чийого ока не сховатися потаємним діянням, ти ж знаєш, як усе було? Знаєш, що моя робота найбажаніша уночі, і бачив, що я не лінувалась, аби Урук багатів. Ти ж бачив, як три дні ми з пастухом Ніртабом сиділи в очереті, пильнуючи, коли до води у смерку прийде дикий Енкіду, оточений онаграми і газелями. Ти освітив моє намисто, браслети і шпильки у волоссі, ти освітив мої груди і лоно, щоб Енкіду, котрий досі не бачив жінки, зрозумів, для чого її створили боги. І щоб я побачила Енкіду з гривою, наче в лева, якої не торкався гребінь, з устами, що не відали про шляхетність людської мови. Ти бачив, як він злякався! І як я злякалась: ану ж він задушить мене своїми волохатими ручиськами. Та син пастуха-мисливця Лу-Піріна шепнув мені:

— Не бійся, Шамхат! Він не кривдить газелей і онагрів, рятує від стріл мисливців; він засипає ловчі ями і розриває сіті, він лікує недужих звірят і грається з левенятами. Його зліпила мудра Нінхурсаґ, щоправда пізніше за всіх нас, то й не дивина, що Енкіду не знає нічого крім степу, не бачив міста Урука, не їв хліба і не пив вина. Але так само невідомі йому людські вади: марнославство, захланність, лицемірство. Він достоту, як новонароджене дитя, брат наш Енкіду. Тому ми й не кривдимо його, як не кривдимо ні людське дитя, ні дитя газелі, очікуючи, коли прийде його час і воно принесе нам користь.

Так, я знала про це: найкращих овець приносять в жертву богам, щоб ті не голодували, а гірші йдуть на поживу людям.

Зрештою, ти, батьку, бачив, як я заступила дорогу до водопою дикому чоловіку. Як блищали мої прикраси. Як сяяли мої груди під твоїм промінням. Але ти не знаєш, що я боялась. Адже Енкіду був лихий на людей, бо ті розставляли пастки на його братів, як він казав, онагрів і левів, на сестер газелей. Велетенським він був і дужим, з тілом порослим волоссям, а борода сягала до стану. Міг би легко задушити мене однією рукою. А якби кинулась навтіки — прудкішим вітру був Енкіду.

Та недаремно усі ці три дні я молилась Гашанні, й знала, що виходу в мене нема. Задзвеніла браслетами, підвісками, й усміхнулась. Присягаюсь, досі Енкіду не бачив жінки, не бачив людської посмішки! Коли я про це подумала, страх мій кудись подівся, і я збагнула, що здатність посміхатись — це те, що відрізняє нас від звірів. Говорити вони вміють, кожен своєю мовою. Енкіду знав мову звірів, тільки ким він себе вважав: левом чи газеллю? Мені стало смішно і я засміялась уголос. Мій провідник, що сидів у очереті зі списом, напевно, здивувався, почувши мій сміх. Енкіду розглядав мене, наче якусь дивовижу, і тоді я насмілилась звернутись до нього:

— Брате мій Енкіду! Я — діва з міста Урука і звати мене