Цзян Жун - Вовк-тотем

по краю вже розстеленої доріжки наперед. Зрівнявши кінці другої доріжки з першою, вони перескочили на неї, притиснувши її довгими гачками, а потім повторили ту саму процедуру з першою доріжкою і т. ін., пересуваючись цими повстяними доріжками, мов на якомусь сніговому ковчезі, углиб до того місця, де перебували живі дзерени.

Чень Чжень нарешті на власному досвіді «покатався» на особливому степовому диво-кораблі, який винайшли кочовики у боротьбі з білою стихією, як «насніжний» транспорт. Невідомо, скільки кочовиків з монгольського степу урятувалися на такому диво-кораблі від обіймів снігової прірви протягом сотень і тисяч років, і скількох кіз і собак удалося врятувати завдяки йому, а також скільки мисливських та військових трофеїв витягти зі снігових заметів, що їх загнали туди вовки, мисливці чи військова кіннота. І Старий Біліґ не тільки не приховував від нього — чужака іншої національності — цей монгольський секрет, а, навпаки, власноруч навчав його володіти цією «зброєю». Ченю пощастило стати першим студентом-ханьцем, який кермував цим первісним монгольським ковчегом.

А повстяний ковчег рухався дедалі швидше, і зрідка можна було почути рипіння снігової кірки під ним. Ченю здавалося, ніби він сидить на казковому килимі-літаку і пливе-летить по білому снігу. Небезпека збуджувала, і він почувався небожителем, який ширяє на хмарах. Мимоволі він пройнявся надзвичайною вдячністю до степових вовків і степовиків, які подарували йому таку можливість пожити казковим первісним життям. На сніговому озері вісім летючих човнів — шістнадцять квадратних летючих килимів — одночасно летіли вперед, ніби змагаючись між собою, хто перший, і здіймаючи за собою химерні візерунки снігової куряви. Собаки гавкали, люди кричали, а Тенґер на все це посміхався. Раптом на небі з’явилась велика хмара і скинула на землю холод. Снігова поверхня, що ледь підтанула, аж потріскуючи змерзлася в ожеледь, так запросто збільшивши коефіцієнт надійності снігової кірки ще на одну третину, так що повсть тепер цілком могла витримати навіть трьох овець. Люди раптом познімали чорні окуляри, широко розплющили очі, підвели голови й радісно привітали: «Тенґер! Тенґер!» Після цього рух летючих кораблів став швидшим і сміливішим. Чень Чжень у той момент ніби відчув присутність вічного Тенґера, оскільки його душа знову зазнала ласки цього степового бога.

Раптом з «берега» на схилі долинули крики Яна Ке й Баяра, і Чень Чжень, обернувшись, побачив, що ті вигукують:

— Є один! Ми вирили одного барана!

Взявши на допомогу бінокль, Чень Чжень помітив, що Ян Ке, напевне, за вказівками Баяра, невідомо як, але вирив одного великого дзерена, і вони вдвох тягли його до воза, узявшись кожний за ногу. Люди, які залишились на «березі», тримаючи дерев’яні лопати, один за одним побігли в глиб «озера».

Повстяний корабель був уже далеко від безпечного місця, поступово наближаючись до одного з великих дзеренів. Це була самиця, в очах якої бринів жах розчарування, крізь який світилося слабке благання. Вона стояла на клаптику снігової кірки завбільшки з кухонний стіл і могла щомиті провалитися в снігову прірву, що її оточувала. Старий сказав:

— Слід помалу підштовхувати повсть уперед, але не можна занадто повільно. У жодному разі не слід злякати її, адже їх зараз уже двоє. У степу всім важко жити, тож слід залишати одне одному шанс вижити.

Чень Чжень кивнув головою, ліг на живіт і почав легенько підштовхувати повсть уперед, крізь снігову прірву, аж поки підсунув її під ноги вівці. Снігова кірка при цьому не проломилася. Можливо, ця вівця колись уже зазнавала порятунку від людей або ж прагнула надати останній шанс на життя своєму маляті в животі — так чи інакше, але вона одним махом стрибнула на повсть і впала на коліна, вона вся так тремтіла, ніби її розбив параліч від утоми чи вона зовсім заклякла від морозу чи збожеволіла. Чень Чжень нарешті видихнув із полегшенням, і вони зі Старим обережно перейшли на передню повсть, помалу перетягнувши задню по краю через прірву і підштовхнувши її до твердого місця на західному боці. Так вони пересували свої повстяні доріжки з десяток разів, поки, нарешті, дісталися безпечного місця на сніговому схилі, під яким не було прірви, а натомість виднілися сліди козячих копит і «міток». Старий сказав:

— Ну от і добре! Тепер відпустимо її. Якщо вона знову кудись провалиться — це вже означає, що на те воля Тенґера.

Чень Чжень поволі підійшов до дзеренихи. Але вона тепер здавалася йому не козою, а лагідною й покірною оленихою, до того ж у неї справді були великі й прекрасні, схожі на оленячі, очі. Чень Чжень погладив її по голові, і її великі перелякані очі ще збільшилися, а погляд сповнився благанням про життя. І поки його рука торкалася цього слабкого створіння, яке безпомічно лежало на колінах у нього в ногах, його серце раптом здригнулося від думки: як це він не пристав на захист цих травоїдних тварин — миролюбних, ніжних і прекрасних, а якось непомітно перейшов на позицію тих кровожерливих вовків?! І тут у Ченя, який виріс на казках про вовчицю, Пана Дунґо й вовка та інших, де висловлюється ненависть до вовків, мимоволі вирвалося:

— Бідні дзерени! Ці вовки справді люті, вбивають безневинних направо й наліво, ставлять життя за ніщо, зітерти б їх на порох!..

Обличчя Старого тієї миті так різко змінилося, що Чень Чжень злякався й ледь не проковтнув подальші слова. Він усвідомив, що образив Старого до глибини душі, зачепив тотем степовиків. Однак забрати назад свої слова він не міг.

Прискіпливо дивлячись на нього, Старий прохрипів від хвилювання:

— А що, трава — це, по-твоєму, не життя?! Степ — не життя?! У монгольському степу трава і долина — це велике життя, а решта, навіть вовки й люди — це мале життя. Мале життя може існувати, тільки спираючись на велике. Тому травоїдні тварини насправді лютіші за м'ясоїдів. Ти жалієш дзерена, а трави тобі не шкода?! У дзерена є чотири ноги і зазвичай він бігає так швидко, що замучить будь-якого