Петер Вольлебен - Таємниче життя дерев
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Повернімося до тварин у ґрунті. Правду кажучи, особливо привабливими їх не назвеш. Через незначну величину більшість видів приховані від неозброєного ока, і навіть якщо ви візьмете в руки лупу, ситуація не покращиться: орибатидні кліщі, колемболи та багатощетинкові черви все одно не стануть такими симпатичними, як орангутани чи горбаті кити. У лісі дрібні тварини є початковою ланкою харчового ланцюга, а тому можуть вважатися чимось подібним до земельного планктону. На жаль, науковці тільки поверхово цікавляться вже виявленими тисячами видів з невимовними латинськими іменами, а численні інші види даремно очікують своєї черги. Хоча в цьому, либонь, можна знайти і втіху: в лісі є ще багато таємниць, що заховані просто за порогом хати. Подивімося на те незначне, на що вже кинуто світло.
Скажімо, вже згадані орибатидні кліщі, що в наших широтах представлені понад тисячею відомих видів. Вони менші за один міліметр і скидаються на павучків із занадто маленькими ніжками. Тіло має бежево-коричневе забарвлення, а тому служить добрим маскуванням у їхньому природному життєвому просторі, землі. Кліщі? Тут негайно ж виникають асоціації з пиловими кліщами, що харчуються нашим відлущеним епітелієм та іншими рештками, а також спричиняють алергії. Принаймні частина орибатидних кліщів робить таке з деревами. Їхнє опале листя та відлущена кора нагромаджувалися б багатометровими стосами, якби армія мініатюрних тваринок жадібно на них не накидалася. Крім того, вони живуть в опалому листі, пожираючи його з вовчим апетитом. Інші види спеціалізуються на грибах. Комахи сидять у маленьких земельних ходах і п’ють соки, що їх виділяють тонкі білі нитки. Врешті-решт, орибатидні кліщі харчуються також і цукром дерев, який ті передають своїм партнерам-грибам. Чи то відмерла деревина, чи мертві черевоногі — немає нічого, до чого вид орибатидних кліщів не пристосувався б. Вони виринають усюди на лінії зіткнення життя та смерті, а тому для екосистеми є незамінними.
Або ж довгоносики: вони скидаються на мініатюрних слонів — їм тільки бракує відстовбурчених вух — і належать до однієї з родин комах, що налічує найбільше видів у світі (тільки в нас трапляється приблизно 1400 видів). До речі, хоботок слугує не лише для прийому їжі, а й для підтримки нащадків. За допомогою довгого органа тваринки прогризають маленькі дірочки в листі та стеблах, у які вони потім відкладають яйця. У такому захищеному від хижаків стані личинки спроможні прогризати маленькі ходи в рослинах і спокійно собі рости{26}.
Деякі з видів довгоносиків, здебільшого мешканці ґрунту, втратили здатність літати, тому що звикли до повільного ритму лісів та їхнього мало не вічного існування. Пройти вони можуть максимально десять метрів за рік, а більше їм, власне, і не треба. Якщо через смерть дерева змінюється його оточення, то довгоносикові треба просто перейти до наступного й далі харчуватися там у гнилому листі. Коли натрапляєш на таких твердокрилих, то це свідчить про довгу, безперервну лісову історію. Якщо ж цей ліс викорчували в період середньовіччя, а пізніше засадили заново, тоді таких комах там не буде, бо йти пішки від найближчого старого лісу просто задалеко.
Усі названі організми мають одну спільну рису: вони дуже маленькі, а тому радіус їхньої дії вкрай обмежений. У великих правікових лісах, що колись вкривали Центральну Європу, це ще не мало жодного значення. А тепер вагомішу частину лісу змінила людина. Смереки замість буків, псевдотсуги замість дубів, молоді дерева замість старих — таке тваринам у буквальному сенсі більше не смакує, а тому вони гинуть з голоду й локально вимирають. Але ще існують старі листяні ліси з емігрантами, у яких збереглося колишнє розмаїття видів. Уздовж і впоперек усієї країни керівництва лісництв намагаються виростити більше листяних лісів замість хвойних. Утім, якщо колись там знову стоятимуть могутні буки, де тепер під час урагану впали смереки, утворивши місце для змін, то як там знов опиняться орибатидні кліщі та колемболи? Пішки вони не прийдуть, бо за ціле своє життя проходять відстань не більше за метр. То чи взагалі є надія одного дня принаймні в національних парках, таких як «Баварський ліс», мати нагоду знову милуватися справжніми правіковими лісами? Це можливо, оскільки дослідження студентів у моєму лісництві показали, що принаймні ті малі тварини, які мешкають у хвойних лісах, здатні долати на диво великі відстані. Чітко це засвідчили саме плантації старих смерек. Молоді науковці знайшли тут види колембол, що спеціалізувалися на смерекових лісах. Але такі ліси мої попередники посадили тут, у Гюммелі, тільки сто років тому — доти в нас, як і в усій Центральній Європі, переважно росли старі буки. То як залежні від глиці колемболи потрапили до Гюммеля? Я припускаю, що це були птахи, котрі перенесли ґрунтових мешканців як «пасажирів-зайців» у своєму пір’ї. Щоб почистити його, птахи полюбляють приймати «порохові ванни» в листі. Під час такого купання на них чіпляються також і мініатюрні ґрунтові мешканці, що після польоту та чергової «порохової ванни» опиняються вже в іншому лісі. А що є слушним для тваринок, котрі спеціалізуються на смереках, можливо, спрацює і у видів, які полюбляють листя. Якщо в майбутньому знову виросте більше старих листяних лісів, що без перешкод зможуть розвиватися, то птахи подбають про те, щоб там знову завелися належні до них квартиранти. Щоправда, повернення комашок може тривати дуже-дуже довго, як доводять найновіші дослідження з Кіля та Люнебурга{27}. На Люнебурзькому лузі понад сто років тому на колишніх сільськогосподарських угіддях посадили дубові ліси. Науковці припускали, що вже через кілька десятиліть у тому ґрунті мала знову заселитися автентична структура з грибів та бактерій. Однак вони прикро помилилися — навіть після цього відносно тривалого часу у видовому розвої видно великі
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Таємниче життя дерев», після закриття браузера.