Люба Клименко - Маміглапінатапеї, або Любов у київській комуналці
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Так само, навряд чи їй дісталася б посада головного редактора журналу «Україна класична», якби вона, тобто посада, була престижною.
П’ять членів редакції, серед яких тільки один з половиною (вона та ще одна молода студентка-дописувачка, що працювала у них на півставки), робили щось путнє. А оскільки журнал був на державному утриманні, то вигнати цих трутнів не було змоги. Тому доводилося з ними миритися і робити вигляд, що їхня робота цілком задовільна, а натомість, щоб журнал мав пристойне обличчя, повністю переробляти виконану ними роботу, а ті сприймали це, як «редагування».
Це внутрішній бік справи. Але зовні все було набагато пристойніше. Вона мала звання заслуженого працівника культури й інші непереконливі бонуси.
— Розумієш, — якось сказала вона, флегматично перекочуючи в роті велику виноградинку, — моє життя втратило свіжість, неначе полиняло.
Я подумав: це хороша ідея. Напишу картину «Життя полиняло».
— Ой, — скрикнула вона. — Знову посадила пляму!
Вона намагалася відтерти бруд на грудях, а після невдачі спитала:
— У тебе немає якоїсь одежини?
У моїй футболці кольору лайма, трошки замалій їй за розміром, вона мала кумедний вигляд: усі численні жирові складки, що шарами розмістилися від другого підборіддя аж до поперека, робили її схожою на велику апетитну зелену гусінь.
— Чого ти на мене так дивишся? — поцікавилася вона.
— Ти нагадуєш мені гусінь.
Вона розсміялася, і її сміх знову розсипався по квартирі кульками, тепер уже не різнокольоровими, а кольору лайма.
— Намалюй мене у вигляді гусені, — попросила вона.
І я намалював «Гусінь кольору лайма на моєму дивані».
Вона подивилася на картину.
Потім на мене.
А я — на неї.
І це було…
І це було…
І це було… МАМІГЛАПІНАТАПЕЇ!
Якось ми вирішили нарешті відвідати нашу колишню комунальну квартиру. Я попередив ЧУДО-ЮДО-РИБУ-КИТ, що там живе ЖЛОБ і що я кілька разів із ним погиркався, і що навряд чи він запустить нас до себе.
Однак вона наполягла, і ми спустилися на два поверхи нижче.
ЖЛОБА вдома не було. Нам відчинила БЛОНДИНКА, яка виявилася його дружиною.
БЛОНДИНКА довго роздивлялася нашу парочку і слухала наше лепетання, однак думала про своє. Вона навіть наморщила лоба, неначе намагаючись стимулювати розумову діяльність.
— Ви хто? — спитала вона.
— Я — художник, — сказав я, підвищуючи свій рейтинг від фотохудожника до художника.
— А я — музичний критик, — сказала ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ.
БЛОНДИНКА не звернула уваги на ЧУДО-ЮДО-РИБУ-КИТ, натомість проявила активний інтерес до мене:
— Художник? А портрети дєлаєте?
— Дєлаю, — збрехав я.
— Тоді входіть.
І ми зайшли. Там, де жив СЬОЖА, у ЖЛОБА й БЛОНДИНКИ була вітальня, значно розширена за рахунок об’єднання з сусідньою кімнатою батьків ЧУДО-ЮДО-РИБИ-КИТ.
— Ви розібрали стіну? — спитав я.
— Не знаю, — знизала плечима БЛОНДИНКА. — Ремонт — це не мойо.
— Ні, — втрутилася ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ. — Її розібрали ще СЬОЖА і батько, коли почали разом жити.
Нарешті БЛОНДИНКА звернула увагу на ЧУДО-ЮДО-РИБУ-КИТ.
— Ваші батьки голубі? Як це романтічно! — сказала вона і запропонувала сісти на білий диван.
Ми з ЧУДО-ЮДО-РИБОЮ-КИТ посідали з острахом — таким він був білосніжним.
— Надька! Надька! — покликала БЛОНДИНКА прислугу. — Принеси нам кофейку!
ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ чомусь засумувала. Вона роззиралася навколо якимись затуманеними очима, підгортаючи пальчики ніг під подушечки ступнів.
Прийшла НАДЬКА-НАДЬКА з тацею кави і з цікавістю стала нас розглядати. НАДЬКА-НАДЬКА була дуже схожа на БАБШУР.
— Розкажіть про ваших голубих батьків! — наполягала БЛОНДИНКА. — Вони жили в цій кімнаті? Прямісінько в цій?
ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ кивнула:
— Так, коли мама перейшла жити до РОМИ он туди! — вона показала в протилежний бік, у напрямку коридора.
БЛОНДИНКА аж підскочила від задоволення.
— Слиш, НАДЬКА-НАДЬКА, слиш шо тут проісходіло!
Чашечки з кавами довелося поставити на такий самий білосніжний столик тремтячими руками, боячись розлити каву на білосніжний килимок.
Вся процесія рушила в напрямку, де жили РОМА з ІРЕНОЮ.
— Тут спершу жила БАБШУР, — сказала ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ, — а потім РОМА купив цю кімнату, і до нього перейшла жити мама.
— Клас! — заверещала БЛОНДИНКА. — Наша квартира находиться в бувшому гнізді разврата! А нашу спальню можна назвати «імені високих отношеній»!
«Гніздо разврата?» — перезирнулися ми здивовано. Ніякого «разврата» ми в цьому не вбачали. Для нас це було просто життя. Так само, як для ЧУДО-ЮДО-РИБИ-КИТ не було нічого розпусного в житті з двома чоловіками. Просто це було зручно. Європа прийшла в нашу комунальну квартиру дуже давно.
— А це була моя кімната, — показала ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ на зачинені двері. — Що у вас там?
— Там — кабінет Борічки! — вона прочинила двері, й ми побачили велику бібліотеку.
ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ зайшла туди, простягнула руку до книг… але ті виявилися муляжами.
— А ви, пане художнику, де жили? — пафосно спитала БЛОНДИНКА.
— Ось там! — показав я.
— Тут у нас тренажорний зал, — з гордістю пояснила хазяйка.
НАДЬКА-НАДЬКА накрила в кухні на стіл. Так само
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Маміглапінатапеї, або Любов у київській комуналці», після закриття браузера.
