Леся Романчук - Місто карликів

очікуванні принца лінькуваті царівни. Їм би, царівнам, сина-школяра, кімнатку в гуртожитку, зарплату двісті гривень, щойно закінчену дисертацію та науковий відділ, який вимагає раз на три місяці звіту про виконання, отоді б прокинулися без усяких поцілунків!

Але добре, що гора далеченько, що вона — лише символ міста, лише красивий пейзаж за вікном гуртожитку. Хто їх знає, отих принцес — спить-спить, аж раптом гульк — їде хтось на білому коні… І лізе цілуватися, не спитавши згоди. Ще візьме прокинеться — і плюне в очі якомусь нахабі!

Христина не мала часу роздивлятися зміни у формі хмар над горою, гру кольорів чи буяння зелені — розгорнуті монографії, журнальні статті та інтернетні роздруківки вкривали стіл, а вітерець з відчиненої кватирки, що долітав здалеку, намагався перегорнути сторінки і переплутати той порядок, в якому вона розмістила матеріали, які потрібно опрацювати зараз, до того, як з продовженого прибіжить Миколка.

Не встигла.

— Мам, я тут! Що у нас на обід?

Протягом, що утворився, коли малий відчинив двері, як завжди, рвучко й навстіж, зі столу змело не тільки листочки, а й журнали.

Христина не сварила сина — пригорнула. Прибігло. Голодне. Куди в цьому тоненькому хлопчикові зникає все те, що навіть не їсть, а хапає і ковтає, не пережовуючи, як соловецька чайка! От і скінчена на сьогодні робота. Поки син не вкладеться спати — працювати неможливо: то телевізор увімкне, то галасує, то уроки готує, тоді треба самій сидіти тихо чи допомагати — програма в них у п’ятому класі, як в академіків.

Сьогодні їй вдалося попрацювати плідно — закінчила ще одну статтю, останню з тих, які потрібно подати до профільних журналів перед захистом дисертації. Це так здається — сів і пиши. А насправді для того, щоб написати одну сторінку огляду, треба перечитати кілька десятків джерел — і товстих монографій, і журналів, а часом — кількох сторіночок з Інтернету, але поки їх знайдеш — посидіти доводиться довгенько. Комп’ютера у них не лише вдома, а й на кафедрі немає, Інтернету й поготів. Тільки розмови на трибуні: ми — сучасний вуз, ми — на передових позиціях світової науки. А насправді — тільки кардіологічний центр, куди йдуть усі кошти, та ще відділення, де керує сам ректор. Водять туди всілякі комісії, гостей, показують, а ті охають-ахають. А по-справжньому — бідося чорна, телефону, й того на кафедрі брак.

Годинник показував восьму. Христина присіла біля люстерка — підвела тушшю вії. Миколка незадоволено засопів:

— Ти знову підеш?

— Миколко, ти ж знаєш, мені треба… А в Інтернет-кафе дорого. І далеко…

— Мам… Мамусь… Не йди… — надувся, майже зарюмсав син. — Я без тебе не засну… Я боюся…

Це був хитрий спосіб умовити маму — вона справді залишалася кілька разів удома після такого рюмсання. А потім вирішила — досить слухати капризування, так ні дисертації не захистиш, ні особистого життя не збудуєш.

— Зараз я покличу Наталю, вона посидить з тобою, — Христині інколи допомагала незаміжня подруга з кафедри гістології — вона залюбки залишалася із Миколкою, коли Христина мусила попрацювати увечері або йшла на чергування. Та й хлопчисько вже великий.

— Не треба Наталю, я сам.

— Чому сам? Тобі ж страшно!

— Вже не страшно. Наталка почне уроки питати…

— Але ж тобі страшно?

— Вже ні…

Миколка мусив зізнатися, що страх — це лише спосіб маніпулювати мамою. Йому страшенно не подобалося, що вона іде кудись вечорами і повертається пізно така задоволена, майже щаслива… Відчував у цьому якусь загрозу для себе.

Христина востаннє зазирнула в люстерко, торкнулася помадою повних, рожевих, по-дівочому свіжих вуст.

Весняний вечір дихнув прохолодою. Встигла всього кілька разів вдихнути-видихнути — і вже знайомий під’їзд.

— І куди це ви так поспішаєте, дівчино?

Вона не одразу упізнала голос, тому навіть трохи злякалася — хіба мало злих людей вештається поночі вулицями?

— Це ви, Ярославе Богдановичу? А я вже майже злякалась!

— Я. Вирішив зустріти. Давайте пройдемося трішки, вечір такий чудовий. Справжня весна.

— Персики вже зацвіли, значить — весна. А тато телефонував — у них на Хмельниччині іще сніг ледь тане. А це ж зовсім недалеко!

— Ну, у Прикарпатську свої пори року, у нас тут клімат особливий. Он вона, наша піч, гріє землю і нас усіх, грішних, — Ярослав Богданович поглянув у бік Щастигори, над якою саме заходило сонце, чітко окресливши жовто-червоним колом контур вершини і рожевий в останніх променях дим, що підіймався зсередини, немовби справді хтось великий дихав там, у глибині.

— Я всю зиму пробігала в осінніх чобітках, — похвалилася Христина, — і зовсім не замерзла!

— В осінніх? — із докором глянув професор. — Хіба можна?

— А чому ні? Адже тепло! — Христина вже й не рада була, що бовкнула з дурного розуму зайве. Знайшла перед ким вихвалятися своєю бідністю.

— Тепло-тепло, а вітри дмуть зимові, не можна ризикувати здоров’ям, — він виглядав зовсім молодим, цей не за віком серйозний професор. Відчуваючи власну молодість, намагався здаватися старшим, розсудливішим, мабуть, хотів відповідати недавно отриманому званню не лише докторським ступенем, але й зовнішністю і поведінкою.

— Мабуть, досить, погуляли, ходімо, стаття чекає! — Христина не хотіла гаяти часу — а раптом йому здасться, що вона навмисно затримує його своїми розмовами.

— Хіба досить? Давайте хоч до