Джонатан Сафран Фоєр - Все ясно

пек"!» — «Але наш єврей у цьому впевнений на сто відсотків». — «Музикант і єврей?! Це якась фігня!» — «Він мені видав таку інформацію». — «Дін Мартін, Молодший! — взревів Дєд, обертаючись на заднє сидіння, — іди сюда, скоро сюда, моя дєвочка!» — «Чи можемо ми відчинити, врешті, вікно? — ніяк не заспокоювався герой, — я не можу більше витримувати цей сморід?!» Мені довелося спекти ше одного, останнього, рака на мармизі: «Ну це ж тільки Семмі Дейвіс Молодший-Молодший. Ця псина починає дико пукати в машині, бо вона ж не їсть ні транквілізаторів, ні антишокерів, але якшо ми опустимо вікно, то вона точно вистрибне, а нам без неї не можна, бо вона ж сука-поводир нашого шофера, а він же мій Дєд. Ну як ви не розумієте?!»

Всі п'ять годин нашої їзди від львівського вокзалу до Луцька герой пояснював мені, нашо він приїхав в Україну. Він витягнув зі своєї валізи декілька речей. Спочатку він показав мені фото. Воно було жовте, пом'яте і трималося купи тільки завдяки скотчу. «Поглянь, — сказав герой, — це мій дід Сафран». Він тицьнув на молодого чоловіка, який, правду сказати, був дуже схожим на героя, так шо можна було подумати, шо це і є він сам. «Цю фотографію одібрали в часи війни». — «В кого відібрали?» — «Ні, не в цей спосіб, вона була тоді зроблена». — «А, розумію». — «Ці люди, з якими він сфотографований, врятували його від нацистів». — «Ш-шо?» — «Вони… врятували… його… від… на… цис… тів». — «Це було в Трохимброді?» — «Ні, десь поза Трохимбродом. Він якраз уникнув нацистського рейду на Трохимбрід. Там всіх було винищено. Він втратив там своїх жінку й дитину». — «Втратив?» — «Їх убили нацисти». — «Ну, а якшо то було не в Трохимброді, то нашо нам їхати в той Трохимбрід? І як нам знайти цю сім'ю?» Він пояснив, шо ми не шукаємо сім'ї, а тільки от цю дівчину з фото. Може, вона ше тут живе.

Коли він говорив про дівчину, то ніжно гладив пальцем по її обличчі на фото. Вона стояла коло його діда справа. Далі стояв мужчина, шо, як на мене, був її батьком, а жінка, шо, напевне, була її матір'ю, стала позаду, її батьки нагадували руских, а вона — ні. Вона була схожа на американку, їй було, певно, рочків з п'ятнадцять. Але цілком може бути, шо вона і старша, їй могло бути і стільки, по скільки було нам з героєм, чи скільки було тоді героєвому дідові. Я довгенько роздивлявся дівчину. Вона була дуже-дуже симпатина. її каштанове волосся вільно спадало на плечі. В її очах просвічували печаль і глибокий розум.

«Я хочу побачити Трохимбрід, — сказав герой, — побачити, який він, де виростав мій дідусь і де б я був зараз, якби не війна». — «Ти би зараз був українцем». — «Саме так». — «Як от я». — «Напевне, що так». — «Нєа, ти би не був як я, ти би був зараз фермером у цьому малопримітному райцентрі, а я ж із Одеси, а вона, брат, дуже нагадує Маямі». — «Так, але я хочу побачити, яким є це містечко тепер. Не думаю, що там зосталося бодай кілька євреїв, але, може, ще хтось і живе. У штетлі й колись жили не лише євреї, то, можливо, хтось щось пам'ятає?» — «Де жили?» — «Штетль — це громада, поселення». — «То чого ж просто не назвати його селом?» — «Я вживаю єврейське слово». — «Єврейське слово?» — «Так, це ідиш. Наприклад, ще шмук». — «Шо за шмук?» — «Якщо хтось робить щось таке, з чим ти не погоджуєшся, то він і є шмук». — «Ну, О'К, а скажи ше шось». — «Пуц». — «А це шо означає?» — «То хтось такий самий, як і шмук». — «Давай ше». — «Шмендрик». — «А це шо таке?» — «Це також такий, як шмук». — «А ти не знаєш слів, шо не як шмук?» Герой на момент задумався. «Шалом, — накінець сказав він, — тільки це три слова, і це не ідиш, а справжня гебрейська мова. Але все, що я можу ще пригадати — то шмук. В ескімоському краю є чотири сотні слів на позначення снігу, а у євреїв стільки ж, щоби сказати шмук». Я був шокований, до чого тут ескімо?!

«Отже, ми проведемо екскурсію у штетль?» — запитав я героя. «Так, я вважаю, що це оптимальна точка, аби розпочати наші пошуки». — «Пошуки?!» — «Шукатимемо Августину». — «А хто така Августина?» — «Ця дівчинка з фотографії. Вона єдина, хто ще, може, живе тут». — «А, зрозумів, ми будемо шукати Августину, шо, як ви думаєте, врятувала вашого діда від нацистів?». — «Так». На момент зависла тиша. «Я би теж хотів її знайти», — видавив я з себе.

Я прикинув, шо це може сподобатися герою, але сказав це не для того, шоб йому сподобатися. Я висловився чистосердечно. «А далі? — спитав я, — якшо ми її найдемо?» Герой впав у роздуми: «Я не знаю, що далі, я би хотів їй якось подякувати». — «За спасіння свого діда?» — «Звичайно». — «Це буде офігєнно, правда?» — «Прошу?» — «Ну, коли ми її знайдемо». — «Якщо ми її знайдемо». — «Та знайдемо ми її!» — «Навряд чи», — сказав герой. «Так нашо ж тоді шукати?» — знову спитав я, але він не встиг відповісти, бо я знову запитав, — а як ви знаєте, шо її звати Августина?» — «Я так думаю, хоча напевне не знаю. Отут на звороті, бачите, є кілька слів, написаних рукою мого діда, так мені здається. А можливо, й ні. Це на ідиш. Тут написано: ми з Августиною, 21 лютого 1943 року». — «Майже неможливо розібрати». — «Так і є». — «А звідки ви знаєте, шо це про дівчинку, а не про двох других на цьому фото?» — «Я не знаю напевне». — «Це дивно, так? Дивно, шо він згадує тільки про неї. Ви думаєте, він закохався в неї?» — «Прошу?» — «Ну, він же згадує тільки її». — «Ну то й що?» — «Так, він же, певно, закохався у неї?!» — «Дивно, що ви про це подумали. Напевно, ми думаємо подібно». (От, дякую, Джонатан!) «Я також доволі багато думав про це, хоча