Володимир Кирилович Винниченко - Відродження Нації

представників національних орґанізацій і ґенерального штабу обговорює питання переформування запасних частей і утворення національного війська. Виконавчий Комітет Ради робітничих і салдатських депутатів просить український військовий з'їзд звернутися до всіх українців салдатів з закликом стриматися від самовільних явочних починів у сій справі до скликання всеросійського з'їзду.

Ця телеґрама викликала цілком природне й зрозуміле обурення всього з'їзду. Мало того, що на кожному кроці пануюча нація ставила українцям перепони, перешкоди, заборони, насмішки, образи, а ще хотіла, щоб ми самі своїми власними руками тягли себе за чуба туди, куди покаже воля пануючих. А за це манили обіцянням... поставити на обговорення питання на всеросійськім з'їзді. Тільки поставити питання обіцяли, а як вирішиться воно, про це мудро мовчали. І знов те саме: не смійте розрішать самі, „самовільно” ніяких питань, навіть про своє життя, про свої болі. Ми, пануючі, ми господарі Росії, ми тільки маємо право розрішать усі питання, навіть про ваші болі.

Так, приближно, можна б висловити зміст усіх промов учасників з'їзду. Найбільш запальною частиною з'їзду пропонувалось дати гостру, різку відповідь. Але така відповідь могла би внести серйозний заколот у ряди демократії, могла би викликати багато зайвих і тяжких непорозумінь. І з'їзд обмежився короткою телеґрамою, в якій говорилось, що Українська Центральна Рада й військовий З'їзд висилають до Петрограду до Уряду й до Ради Робітничих та Салдатських Депутатів депутацію з ухвалами Ц. Ради й Військ. З'їзду в сій справі. Від результатів переговорів сеї депутації з Петроградом буде залежати спосіб і порядок формування українських частин.

Отже: не саме формування, а тількі спосіб і порядок. Коли Петроград згодиться з прінціпом, то здійснення його, спосіб і порядок, буде обговорено разом. Коли не згодиться, то спосіб і порядок будуть такі, які покажуть обставини. Але саме формування мусить бути й буде.

І яко вислов цеї волі, з'їзд постановив:

„З огляду на те, що в військах, зтомлених за три роки війни, зменьшилася боєва енерґія й дісціпліна, а справі оборони грозить небезпека, — український військовий з`їзд визнав необхідним як найшвидче розпочати боротьбу з таким упадком духової й реальної сили армії. Для зміцнення військових частей в одну цілість потрібна негайна націоналізація української армії; всі офіцери й салдати повинні виділитися в окремі части. На фронті виділення відбувається ступнево; а що торкається фльоти на балтийському морі, то треба комплектувати деякі кораблі з українських команд. У чорноморській фльоті, яка складається переважно з українців, дальше доповнювання переводити виключно з українців. Для практичного переведення сих прінціпів треба утворити військовий ґенеральний комітет, що працював би в контакті з російським ґенеральним штабом”.[6]

Так само з'їзд ухвалив, підтвердив і скріпив усі инчі позіції, на яких стояла українська демократія в лиці Центральної Ради. Він надав їм ще більш реальної, тілесної сили й ще дужче підкреслив назрілість домагань українства, його силу, його дозрілість до цих домагань.

Тепер українська демократія могла їх рішуче й катеґорично виставити перед руською демократією й вимагати не прінціпіальної, а точної, виразної відповіді.

З цією метою й було вислано до Петрограду першу українську делеґацію.

РОЗДІЛ VІІІ. УКРАЇНСЬКА ЦЕНТРАЛЬНА РАДА СТАВИТЬ ВИРАЗНІ ВИМОГИ РОСІЙСЬКОМУ ТИМЧАСОВОМУ ПРАВИТЕЛЬСТВУ Й РУСЬКІЙ ДЕМОКРАТІЇ

1. Революція потребує миру.

Тим часом загально-російська революція, перейшовши стадію святочних днів, розгорталась все ширше та ширше, проймала все глибше соціально-політичні відносини, в'їдалася в соціальні тріщини, розмивала їх і робила цілими проваллями.

Революція — переворот, зміна, визволення. Так думав кожний. Кожна кляса, ґрупа, стан, професія, кожна окрема людина сподівалися від неї увільнення від тих лих, які зазнавала раніше в своєму станові.

Праця, як примус, як невільне, тяжке, безнадійне витрачання сил, праця, як довічня каторга за невідоме злочинство, як перепона до радостей життя, до веселої гри сил і розвитку, — така праця була прокляттям, найбільшою неволею. І цілком природно, що пролетаріат, отой без-вини каторжник приняв революцію не тільки, як знищення царизму, але й як визвольницю від свого соціального поневолення, від каторги примусової, винищуючої праці.

Звідси походить та „нестриманість і непоміркованість”, — як казала буржуазна преса, — вимог робітництва в сфері робітничого зоконодавства, в підвищенню заробітньої платні, в зменшенню годин робочого дню, що такою широкою хвилею розлилась по всій Росії. Вважаючи поділ на кляси явищем цілком нормальним, природним, незмінним ніколи й законним, кляса непрацюючих дивилась на домагання кляси працюючих, як на порушення норм і законів природи та людського громадянства. Не зазнавши самі того тягару, тої безпросвітности вічної, невилазної праці, вони, ці вічно безробітні, вічно гулящі люди, злісно сміялись з „зажерливости” працюючих, з їхньої „жадности” до найбільшої, непомірної платні, з їхнього бажання робити яко мога меньче, словом з їхнього, як здавалось гулящим людям, смішного, еґоїстичного, невірного й шкодливого розуміння революції й свободи.

Розуміється, вони мали деяку рацію, говорячи про шкоду для всього господарства держави від такої зміни відносин. Розуміється, продукційність краю зменьшувалась, розвиток продукційних сил гальмувався, сама машина працювала зовсім уже безладно, стіхійно.

Але запобігти цій шкоді можна було зовсім не злісним сміхом, не упертим обстоюванням своїх клясових позіцій.

Так само селянство. Революція — свобода. Але свобода й визволення не тільки від ґубернаторів, справників, стражників, але й від вікової, підтримуваної отими ґубернаторами й стражниками залежности від гулящих, вічно-святкуючих людей, від увільнення від праці на них, від поневолення земельним голодом!

А звідси знов той самий „еґоїзм, зажерливість, жадність, нетерплячка”. Прогнавши стражників і ґубернаторів, селяне не могли зрозуміти, чому мають лишатися незачепно ті, ради яких істнували ті стражники, — поміщики. І, будучи послідовними, вони самі, “самочинно”, — як тоді говорилось, — зміняли відносини, провадили революцію до лоґічних і консеквентних висновків: одбірали в гулящих людей землю, яку ті ніколи своїми руками не обробляли, й передавали тим, які все життя робили на ній.

А це, розуміється, також не сприяло планомірности й продуктивности народнього господарства. Бо провадилось це без сістеми, без ощадности, без яких будь загальних переспектів.

Але й тут не ґвалтом гулящих, не відозвами Уряду, не одсиланням до Установчих Зборів треба було залагожувати справу.

Але головним, загальним, усіх, (крім невеличкої ґрупки громадянства), гнітючим лихом була війна. Це була спадщина царизму, яка не давала нікому як слід скористуватися здобутками революції, яка нищила й далі сили народу, яка вимагала жертв, яка робила саме знищення монархії неповним, немов недоцільним.

Розуміється, ті кляси й ґрупи, для яких війна й раніше