Володимир Діброва - Андріївський узвіз

Через якийсь час ректорша робить те сам. На виході з Ради міністрів вона від охоронців дізнається, що віце-прем’єр на чолі делегації полетів за океан представляти нашу культуру.

Того ж вечора у морозилці свого холодильника ректорша знаходить загорнуте у целофан мумійо — продукт синтезу чотирьох стихій, пропущений через травохід реліктових гірських істот. Як вона могла забути про нього?! От чим треба лікувати ректора! Ні в чому більше нема правди. Але, на її біду, з того часу, як вона його придбала, мумійо вичахло й зменшилося до розміру мазка.

Іще не світнуло, а ноги вже несуть ректоршу на базар. Вона випитує у бабів, чи не торгує тут хтось мумійом.

А ви йдіть на Узвіз, радять їй баби. Там сьогодні чим тільки не торгують.

Однак, опинившися на Узвозі, вона забуває, навіщо вона сюди забрела. Позбавлена мети ректорша дає вулиці відтіліпати її з бистрини на залите густим шумом узбіччя і там тихцем притопити.

А тим часом під будинком, в якому колись жив славетний письменник, зупиняється помічниця ректора з питань зв’язків із громадськістю. Довкола неї — старші за званням та віком університетські колеги. Вони їй щось жваво пояснюють, а вона, не розтискаючи губів, час від часу їм покивує. Ректор в реанімації. Проректор на лікарняному. Пересварена професура очікує, чим закінчиться битва титанів. Ректорші ніде немає. Кажуть, що вона замкнулася в хаті й не відповідає на дзвоники. За цих умов помічниця ректора бере на себе тягар керівництва.

Чоловік не може відірвати від неї погляду. Йому кортить побачити, чим закінчиться цей історичний експеримент.

Дайте, думає він, їй півроку, і вона сидітиме в моєму кріслі,

Але на підході до Замкової гори він боковим зором вихоплює з юрби жест. Оберт незнайомої голівки. Натяк на тінь жінки, яка вже зникла за поворотом. І цього достатньо, щоб рана розчахнулася. Хоча які шанси, що то була його коханка? Вона ще в березні одружилася й виїхала за кордон, і там у неї знайшли рак, але її чоловік знайшов для неї найкращих фахівців.

Між баром "Вернісаж" і гастрономом чоловік бачить свою дружину. Йому видно, як вона зараз біжить коридором їхньої квартири до телефону. Дружина бере трубку. Це їхня дочка. Він чує її голос. Дочка каже, що вона годину тому дісталася до села, в якому вони збираються жити. Одразу по народженню дитини. Тому її друг там зараз доводить до путя батьківську хату, в якій також живе його старший брат. Телефона там немає, тому вона зараз дзвонить із пошти. Крізь її ридання чоловік дізнається, що минулої ночі брати, як заведено, сіли вечеряти, почали сперечатися за політику, і старший брат убив меншого. Коли дочка зайшла до хати, вона ще застала там міліцію. Похорон післязавтра.

Дружина спирається на стіну, але стіна не тримає її.

Чоловік їй кричить, що він зараз зупинить найпершу ж легкову і за десять хвилин буде вдома. Він підніме її з підлоги і буде стежити за її тиском. Він знає, що робити. Тоді він сяде в свою побиту машину і помчить до дочки. То, видно, якесь бандитське село, а вона вагітна, їй не можна хвилюватися. Він захистить її. Він встигне. Його план дуже простий. Траєкторія руху пряма. Його напрямок — майбутнє. Але щось не пускає його туди. Схоже, що крайня точка його подорожі лежить не десь там, а отут, посеред стежки, під самою церквою, в скверику, по ліву руку від Узвозу. Тут вже на нього чекає піднята акторами дошка. Там він має впасти. До нього кинуться люди і знайдуть при ньому гаманець, в якому є права і посвідчення. Завдяки цьому видзвонять дружину, і вона знайде його у реанімації.

Але то буде через годину. А поки що він тут, і він бачить, яка попереду небезпека. Він розвертається. Якщо не можна вперед, значить треба назад. Треба туди мотнутися, розплутати деякі вузлики, щоб врятувати дочку і дружину. За рахунок минулого врятувати майбутнє!

Посеред цієї думки він бачить линву. Нижнім кінцем вона майже торкається його голови. Верхнім кріпиться десь дуже високо. Фактура її цупка й вузлувата. Товщина — як раз для його рук.

Це дивно. Це несподівано. Але це явище можна пояснити. Линву могли спустити з якогось рекламного дирижабля. Як прикрасу. З нагоди свята міста. Або це оптичний ефект. На зразок веселки. Або (і це дуже тривожний симптом!) линва може бути міражем. Галюцінацією, що пов’язана з його діагнозом. Але не можна виключати, що це таки фізичний об’єкт. І вона тут для того, щоб за умов скрути й безвиході люди хапалися за неї. Це — як останній шанс.

За спиною у чоловіка режисер віддає команду. Один з акторів прохоплюється матюком. Усі інші регочуть. Звільнений ними кінець дошки набирає швидкість і по-розбійницьки свище. Розітнуте дошкою повітря докочується до потилиці і куйовдить проректорську сивину.

Це — воно.

Якщо й хапатися, то зараз. Але який все це матиме вигляд? Навіщо, подумають люди, він стрибає? Для чого він ловить жменями небо?

Але чим ближче до нього дошка, тим гостріше відчуває він приязнь до всіх, хто пливе Узвозом.

В момент удару перед ним спалахує весь обрій. Він бачить дочку й дружину і, навіть, коханку. Деталі пейзажу, постави та одяг персонажів не промальовані і зливаються з майбутнім історичним тлом. На руках у його дочки — немовля, хлопчик, якому вона дала дідове, тобто його, ім’я.

Невже…

Чоловік не встигає закінчити питання. Щось обвивається довкола нього і тягне його геть. Мабуть же ж, це линва. Мабуть, вона зараз перенесе його у попереднє життя. Щоби він там подбав про вузлики. Інакше що йому там робити?