Харукі Муракамі - 1Q84. Книга ІІІ

— «З Африки» Ісака Дінесена.[5]

Медсестра хитнула головою.

— Ніколи не чула.

— Цю книжку написала 1937 року данська письменниця під псевдонімом Дінесен. Вийшовши заміж за шведського аристократа, перед початком Першої світової війни вона переселилася в Африку й там жила на сільськогосподарській фермі. Розлучившись згодом із чоловіком, перебрала на себе управління нею. Її тодішній досвід ліг в основу цієї книжки.

Зміривши температуру батька й записавши її в карточку, медсестра знову встромила кулькову ручку у волосся й відгорнула набік чубчик.

— А мені дозволите трохи послухати, як ви читаєте вголос?

— Та я не знаю, чи вам сподобається, — відповів Тенґо.

Вона сіла на стілець і схрестила ноги, гарної форми й міцної будови, що вже почали трохи повніти.

— У всякому разі, спробую почитати.

Тенґо взявся читати поволі, як того вимагав сам текст, що плив, немов час на африканському континенті.

«Коли в березні після чотирьох місяців спекотної і сухої погоди настає тривалий африканський період дощів, усе навколо виповнюється буйною рослинністю, свіжою зеленню і пахощами. Однак фермер стримує себе, щоб надмірно не радіти щедротам природи. Він напружує слух, побоюючись, що дощ перестане шуміти. Адже вода, яку п'є в цей час земля, стане основою життя ферми, всієї її рослинності, тварин і людей упродовж наступних посушливих чотирьох місяців.

Очі радіють, коли всі дороги на фермі перетворюються на водні потоки. Фермер, у піднесеному, співочому настрої, крізь багнюку прямує до заквітлої кавової плантації. Однак буває й так, що ввечері в розпал сезону дощів крізь розриви між хмарами починають блищати зорі. Й тоді фермер виходить надвір і зводить очі догори, наче просить націдити ще дощу. Звертаючись до неба, він благає: „Прошу тебе, дай ще більше! Моє серце тебе закликає, і я не відпущу тебе, поки не дочекаюся благодаті. Затопи мене, якщо на те буде твоя воля, але не вбивай своєю примхою. Забудь про coitus interruptus,[6] о небо!“»

— Перерваний статевий акт? — насупивши брови, спитала медсестра.

— Бо фермер — так би мовити, відверта людина.

— Однак звертатися до неба такими словами недоречно.

— Ваша правда, — погодився Тенґо.

«Після сезону дощів наставали на диво прохолодні й похмурі дні. І тоді згадувалася „marka mbaya“, тобто поганий рік, страшна посуха. Тоді люди племені кікую пасли своїх корів прямо перед моїм будинком, а пастушок іноді вигравав на дудочці коротеньку мелодію. Щоразу, коли пізніше я чуле її, то відразу згадувала всі наші минулі страждання, відчай і солоний присмак сліз. І водночас у тій самій мелодії, несподівано для себе, я відкривала незбагненну ніжність і життєву силу. Невже в ті тяжкі часи нас супроводжував тільки відчай? Ми були тоді молодими, сповненими палких бажань і саме ті довгі дні труднощів нас об'єднали. Настільки, що навіть переселившись на іншу планету, ми впізнали б одне одного. І годинник із зозулькою на стіні, й книжки на столі й худі корови, й жалюгідні старики-кікую вигукнули б: „Ти також там була, ти також була частиною ферми Нґонґ“. Тяжкі часи нас ощасливлювали й минали».

— Живий опис, правда? — сказала медсестра. — Перед очима постає реальна картина.

— Ага.

— І голос ваш гарний. Глибокий, сповнений почуття. Схоже, що ви маєте схильність до декламування.

— Дякую.

Все ще сидячи на стільці, медсестра на якийсь час заплющила очі й тихо дихала. Наче перебувала в полоні тексту. Було видно, як у ритмі з диханням піднімалися та опускалися опуклості на її грудях під білим халатом. Дивлячись на це, Тенґо згадав заміжню подругу. Як у п'ятницю пополудні роздягав її і торкався пальцями її затверділих сосків. Згадав її глибоке дихання й вологе лоно. Як за вікном тихо сіявся дощ, а вона у своїх долонях зважувала його яєчка. Однак цей спогад не збуджував статевої жаги. Всі картини й відчуття залишалися в туманній далині, ніби вкриті тонкою плівкою.

Незабаром медсестра розплющила очі й глянула на Тенґо так, немов бачила все, про що він думав. Але вона його не осуджувала, а, все ще легко всміхаючись, підвелась і подивилася на нього зверху.

— Вже час іти, — сказала вона й, перевіривши, що кулькова ручка стримить у волоссі, різко обернулась і вийшла з палати.

Зазвичай Тенґо телефонував Фукаері надвечір. І щоразу вона казала, що за день нічого не сталося. Що кілька разів дзвонив телефон, але вона, мовляв, як вони домовилися, не брала слухавки. «От і добре, — хвалив Тенґо. — Нехай дзвонить, скільки йому заманеться».

А от коли сам їй телефонував, то, як правило, після трьох гудків клав слухавку, а тоді передзвонював. Однак цієї домовленості Фукаері не дотримувалася. Часто за першим дзвінком брала слухавку.

— Погано, якщо не дотримуєшся домовленості, — щоразу зауважував Тенґо.

— Мені й так ясно, — відповідала вона.

— Ясно, що це я телефоную?

— На інші дзвінки я не підходжу до телефону.

«Зрештою, така річ можлива, — подумав Тенґо. — Я сам чомусь упізнаю, що дзвонить саме Комацу. Тоді дзвінок дзеленчить квапливо й нервово. Так, ніби кінчики пальців вистукують по поверхні стола. Але це лише здогад. Бо не беру слухавки з цілковитою певністю».

Дні Фукаері проходили так само одноманітно, як і в Тенґо. Вона сиділа дома, не потикаючись надвір ні на крок. Телевізора не було, книжок не читала. Їжі як слід не готувала. А тому поки що ходити за покупками не мала потреби.

— Не потребую їжі, бо не рухаюся, — сказала вона.

— Що ж ти сама щодня робиш?

— Думаю.

— Про що?

На це запитання вона не відповіла.

— Ворона прилетіла.

— Вона щодня один раз прилітає.

— Не один, а кілька разів прилітає, — сказала дівчина.

— Та сама?

— Ага.

— А більше ніхто не приходив?

— Знову приходив чоловік з «NHK».

— Той самий, що й попереднього разу?

— Голосно казав, що Кавана-сан — злодій.

— Перед нашими дверима так кричав?

— Щоб сусіди чули.

Тенґо трохи задумався над сказаним.

— Не переймайся цим. Бо воно тебе не стосується і не завдасть шкоди.

— Сказав: «Знаю, що тут переховуєшся».

— Не бери собі цього до голови, — заспокоював Тенґо. — Нічого він не знає. Просто лякає вибраними навмання словами. Службовці «NHK» часто вдаються до таких хитрощів.

Тенґо не один раз бачив, як батько користувався подібним методом. У неділю пополудні в коридорі багатоквартирного будинку лунав його злий голос. Погрозливий і глузливий. Тенґо притиснув пальцями скроні. Спогади воскресали з різноманітними подробицями.

Ніби щось відчувши в мовчанці, Фукаері спитала:

— З вами все гаразд?

— Усе. Про чоловіка з «NHK» можеш забути.

— І ворона так казала.

— От і добре, — сказав Тенґо.

Після того, як на