Джек Лондон - Твори у дванадцяти томах. Том сьомий

підтримували вряди-годи підстрелені білки. Полювання залежало від Гарніша й було тепер нелегкою справою. Мавши всього тридцять набоїв, він мусив улучати без промаху. Рушниця в нього була великого калібру, отож дрібну дичину доводилось бити в голову. Ллє траплялася вона дуже рідко. Бувало, цілими днями він і не бачив жодної білки. Коли ж нагледить — вистежував її з безмежною осторогою. Разів із двадцять підіймав рушницю тремтячими від кволості руками й цілився, але курка не спускав. Його витримка була справді залізна. Він цілковито володів собою і стріляв не інакше, як напевне. Хоч би як гриз його голод, хоч би як кортіло чимшвидше схопити маленьку тремтливу грудочку життя, ніколи він не ризикував змарнувати набій. Грач удачею, він провадив тепер велику гру. Ставкою в тій грі було життя, а картами — набої. Він грав як справді великий грач — украй уважно, украй обережно, пильно обмірковуючи кожний хід. А тому й не схибив ні разу.

Кожен постріл давав забиту білку, і хоч деколи цілі дні проходили між тими пострілами, він не міняв своєї системи.

З забитих білок нічого не пропадало. Шкірку виварювали на бульйон, а кістки товкли, щоб можна було їх жувати й ковтати. Буйний День пробував розривати сніг і часом знаходив пагіння журавлини. Ця ягода й свіжа нічого не має в собі, крім зерняток, води та твердої шкуринки, а торішня, суха й зморщена, вона й зовсім була непоживна. Мало чим ліпша була кора з молодих пагінців, бо її треба було добру годину варити, щоб потім насилу розжувати й проковтнути.

Минав квітень. Весна хутко наступала. Дні довшали, сонце пригрівало, і сніг почав підтавати: підсподом уже дзюрчали струмочки. Коли повіяв чинукський вітер, за добу сніг осів аж на фут. Вечорами ще підморожувало, і сніг брався льодовою корою, що могла витримувати вагу людини. Незабаром з півдня потяглися перші птахи, маленькі снігові подорожники, перепочили тут добу й полетіли далі на північ. Тоді якось високо-високо, назираючи вільної води, пролетіла ключем на північ рання зграя диких гусей. Кущ карлуватої верби, що ріс на березі, вкрився бруньками. Зваривши їх, Буйний День з Ілайджею переконалися, що вони досить поживні. Ілайджі трохи світ був піднявся, але другого такого куща не знайшлось, і він знову занепав.

У деревах рушив угору сік, щодень голосніше дзюркотіли невидимі струмочки, замерзла земля відживала. Але річка ще лежала в своїх крижаних кайданах. За довгі зимові місяці мороз так міцно її закував, що навіть навальна весна неспроможна була розбити їх за один день. Настав травень. Великі, але не кусючі комарі, що вижили з минулого року, вилітали з трухлих повалених дерев та розпадин у скелях, засюрчали коники, а високо над головами, зграя по зграї, щораз частіш пролітали на північ дикі качки й гуси. Річка ще не скресала.

Нарешті десятого травня лід із страшенним гуком розколовся, відламався від берега й піднісся на три фути, але не пішов за водою. Треба було, щоб спершу скрес і рушив долішній Юкон, геть аж до того місця, де в нього впливає Стюарт. А доти крига на Стюарті тільки підійматиметься й підійматиметься під тиском води. Коли ж піде крига на Юконі, ніхто не міг сказати. Далі за дві тисячі миль річка впливає в Берінгове море, і тільки від того, як буде там, залежало, коли Юкон скине мільйони тонн льоду зі своїх грудей.

Дванадцятого травня двоє чоловіків, узявши з собою хутряні укривала, відро, сокиру й дорогоцінну рушницю, пішли по кризі за водою. Вони мали на меті дістатися до човна, що його бачили дорогою сюди, а щойно скресне річка, попливт^ за течією до самої Шістдесятої Милі. Голодні, охлялі, вони посувались уперед поволі, насилу-насилу. Ілайджа падав трохи не за кожним кроком і підвестись сам уже не міг. Буйний День, напружуючи рештки сили, зводив його на ноги; а він, хитаючись, ступав кілька кроків і падав знову.

Останнього дня, коли вони вже мали добутися до човна, він знесилився геть, і коли Гарніш його підводив, одразу надав знову. Буйний День спробував іти поруч, підтримуючи його, але й сам був такий кволий, що падав разом з ним. Якось витягти Ілайджу на берег і влаштувавши сякий-такий табір, він подався шукати білок. Тепер і він уже раз у раз падав. Увечері він нагледів білку, але було вже темно, і він не наважився стріляти. Терпляче, як дикун, він прочатував цілісіньку ніч і вранці таки підстрелив її.

Більшу частину білки віддав він Ілайджі, а собі лишив тільки кісточки й твердіші кавалки. Але така дивовижна хімія життя, що мале створіннячко, грудочка рухливого м'яса, коли її з'їли, передала людському м'ясові свою рушійну силу. Білка не бігала більше по ялицях, не перескакувала з гілки на гілку, не гойдалась на страшній височині, фуркаючи сердито. Натомість енергія, що все це чинила, перейшла у виснажені м'язи й запаморочену волю двох людей, примусила їх рухатись чи радше зрушила з місця, і вони, заточуючись, пройшли ті кілька миль, що лишалося їм до човна. А там обидва повалились і довго пролежали нерухомо.

Абиякий для здорової людини клопіт — спустити додолу невеликого човника — забрав Буйному Дневі чимало годин. А що більше часу — не один день — згаяв він, щоб плазма й лежачи на боці позашпакльовувати мохом щілини. Хоч із неймовірними труднощами, та човна було полагоджено. Малося ще зробити останнє й найважче — спустити його на воду. Річка досі не скресла. Крига піднялась на кілька футів, але не рушала. Буйний День знову пішов шукати білки. Що крок спотикаючись і падаючи, він плентався чи й рачкував мокрим снігом, що надвечір примерзав і брався твердою корою. Та цього разу він не знайшов пухнатої стрибучої грудочки, що мала перелляти свою енергію в його тіло й дати йому силу перетягти човна через береговий лід і спустити на воду. Річка скресла двадцятого травня. Крига пішла годині о п'ятій уранці. Вже розвиднілось, бо дні набагато подовшали, і Буйний День, сидячи, дивився, як вона йде. Ілайджа був занадто знесилений, щоб цікавитись цим видовищем. Майже зовсім без тями, він лежав нерухомо, а річкою сунула крига, величезні крижини стикалися, тріщали, натискали на берег, вивертали з корінням дерева й відколупували здоровенні брили землі. Навколо все аж здригалося від страшних ударів. За годину крига стала — видно, нижче річку зашеретувало. Води прибуло, крига підійшла вище за берег, а вода все прибувала, несучи нові й нові крижини. На річці діялося