Остап Дроздів - №1

речами, речами, речами. Потрібними й не дуже, модними і допотопними, громіздкими. Всі ці речі наштамповано конвеєром для цілого покоління, вони однакові, або принаймні схожі, дуже схожі. Ця однаковість насаджувалася змалку, коли всі мали ідентичну шкільну форму з однаковими кантами і навіть ґудзиками. Я ще застав цю задушливу однаковість. Атмосфера ґетто пом’якшувалася доступністю речей. Речі рятували режим, який базувався на однаковості. Однакових речей мало бути рівно стільки, щоб однаково всім вистачило — і щоб однаково всім забракло. Дефіцит теж був однаковим. Люди марили однаковими речами. Всі, хто не мав гарнітура, хотіли такий гарнітур, як у всіх. Однакові потреби задовольнялися приблизно однаково, і це задоволення в однаковості заспокоювало, позбавляло комплексу неповноцінності. Я приходив у гості до своїх однокласників і бачив там майже такі (або такі самі) речі, як і в себе вдома. Тільки інше планування, кольори та антураж надавали цим однаковим предметам упевненої неповторності. У нашому класі завжди знаходилося кілька пар однакових сандалів, кросівок, шапок, шаликів, рукавиць. Інколи діти плутали їх, але мало хто це помічав, якщо ці однакові речі були однаково зношені. Однаковість оречевлювалася. Це було необхідно для побудови суспільства однаково безпечних людей. Усі небезпечні для режиму люди знищувалися однаково. Підкуп однаковим щастям і залякування однаковим нещастям діяло безвідмовно. Наші матері ні сном ні духом не відали, що є продуктами однаковості. Вони, будучи молодими, конкурували між собою за те, як кому краще вдасться підкреслити свою тотожність. Їх заточували під споживання однакових мрій, а потім їх видавали — поштучно, заощадливо, розтягуючи в часі на все життя. І речі, речі, речі. За які билися, стояли в чергах, виманювали з-під прилавків, діставали з-під землі.

Коли я зараз бачу на гуманітарках людей, які стоять раком і порпаються в речах, понакидуваних у дитячий манежик, я бачу типову позу цілого покоління. Вони не можуть собі дозволити якісного життя, тому маловартісні речі перетворили на культ. Розгадка — в кількості. Речей має бути багато, а слово «багато» передбачає малу ціну. Не в гривнях — а просто малу ціну. І ці речі перекочовують з одних рук в інші, з одних мрій в інші, задовольняючи кількісні потреби в речах. Головне — щоб не заважали.

Іруся відчувала себе предметом, який заважає. До якогось моменту вона трималася. Але одразу після (не)повернення до Львова вона злягла. На її місці я вже попросив би виписати не антибіотики, а радіовуглецевий аналіз, аби встановити справжній вік душі, яка стільки пережила. Стефко не на жарт перелякався, почав метушитися по лікарях. А вона просто не могла підвестися. Щось важкогабаритне приковувало до ліжка і не давало випростати хребет. Організм, який переніс усі ці вояжі, попросив перепочинку, психіка завмерла над кнопкою рестарту.

Невідомо, як би це закінчилося, але врятувала мама Текля. Вона взяла й померла. Не минуло й кількох місяців після повернення впертюхів. Без попередження, без передчуттів — одягнула нову парадну хустку, лягла по обіді й заплющила очі. Тоді Іруся й повернулася до активності. Вона ніби чекала цього звільнення від відповідальності мозолити очі.

— Ти зламала йому життя, — ці слова неможливо вирвати з корінням чи полити отруйними гербіцидами.

Хай скільки Іруся намагалася перекопитити себе на нові рейки мирного співжиття, а все одно ці слова проростали нізвідки, руйнуючи таку хитку рівновагу почуттів. Ці слова потрібні були як мотиватор розпластатися на асфальті, але прожити щасливе життя. Всупереч, на зло, наперекір.

Вичекавши 40 днів, постало питання: що далі? Мама Текля була основним промоутером їхньої присутності тут. Не стало мами Теклі — усе вмить перетворилося на суцільне заважання. Все одно це не твоє. Ти заважаєш. Ти тут гість, прихищений подорожній, якому дозволили погрітися біля багаття у нічиєму лісі. На тебе чекає дорога до свого пристановища, наразі не наявного. Але якщо ти не будеш його шукати, то так і закацябнеш на відкритому вітрі історії. Вйо, Ірусю, час у дорогу, вкотре — але цього разу вона мусить привести вас трьох у чотири стіни, які стануть вашими на тривалий час, а може, і назавжди.

Їй сказали, що легше знайти прописку і роботу в глибині області, в котромусь із райцентрів. Треба просто спробувати навмання. Навмання не цікаво, тому філолог Стефко вигадав розвагу. Вибір майбутньої долі іноді краще робити у формі гри — це звільняє тебе від тягаря усвідомленої відповідальності. Гра, випадок, фатум — вони не ставлять перед собою конкретної практичної мети, а є просто довільною комбінацією фіктивної реальності, яка не має відомого результату, і в цьому її шарм.

Стефко акуратно, під лінійку, розграфив аркуш А4 на багато прямокутних віконечок і повирізав їх масивними ножицями, які в мами Теклі завжди висіли на цвяху за вушко. На кожному з отриманих клаптиків він написав назви міст у Львівській області. Вийшло близько 20. Почалося жеребкування. Кожен із цих топонімів мав рівні шанси стати майбутньою домівкою цих двох із дитиною. Це було дуже захопливо: нетерпляче очікування вердикту долі перемішалося з азартом, і ця круговерть невідомості, яка за лічені секунди явить якусь із назв, лоскотала підсвідомість. Зіжмакавши всі ці паперові ймовірності й перемішавши їх у мисчині, Стефко запропонував Ірусі витягнути свій льос.

— А як домовляємся? — підхопила вона. — Тягнути одне місто чи два, а вже потім вибрати з двох обраних? Як ти кажеш?

— Не знаю. А ти як кажеш? — Стефкові завжди було легше спихнути відповідальність на неї.

— Давай так. Витягаю одне. А якщо ми обоє будемо проти, то я перетягну.

— Ну ти хитра! Так буде нечесно. Що витягнеш, те й буде.

— Ну добре, добре…

Вона занурила свою руку в миску. На жеребкуванні ФІФА чи УЕФА в такий спосіб обирають суперників. А тут обиралося те, що має стати рідним, найріднішим.

Містечко М.

— Ти там колись був?

— Ніколи. А ти?

— Чула, але ніколи не була.

Вони ніколи не були в тому місті. Чули лише, що поблизу нього нещодавно відкрили цемзавод. Уся ця ін­дустріальна тема була чужа обом. Обидва — гуманітарії, і слова «завод», «фабрика», «підприємство» породжували некрасиві асоціації з брудними стінами, величезними холодними цехами, поржавілим залізяччям. Та найперше, що приходило в голову, — роба, цей уніфікований спецодяг робітників, однаково засмальцьований. У такому спецодязі вони валили ліс на Сибіру. Їх видавав бригадир — суворий, але класний мужик, який бачив у цих нещасних антисовєтчиках людей, живих і гідних людей, яким треба злегка допомогти пережити все це.

Якось бригадир, що ніс відповідальність перед